Глава 13. Відважна

З ночі за вікном стояла стіною злива. Дощ періщив так, що розмивав собою зелені луги, перетворюючи їх на брудні болота. Цвіт вишень зірвався, залишаючи на деревах самотні, але найміцніші листочки. Гроза лякала своїми вибухами. Вітер бажав роздерти старі рами вщент.

Цієї неспокійної ночі, мабуть, не спав ніхто. Ясміна шила сукню, сидячи перед запаленим каміном. Здавалося, що вона зовсім не помічала гуркоту грому, не відчувала протягу, через який змерзали поранені ноги. Поглинута в думки, невпинно змахувала рукою з тонкою гострою голкою. Встромляла її в червону дорогу тканину, уявляючи, як почне сьогодні заплановані зміни. Єдине хвилювало — сестра. Повісити Белінду на площі за зраду королівства? Витримати гнів людський, заради їх майбутнього страху перед нею? Чи пожаліти? Спробувати ще раз поговорити, дійти спільної мови?

Опустила руку, задивляючись на мерехтіння вогню. Якби це був хтось інший… Роздумів та вагань було б набагато менше.

Світанок настав. До принесеної їжі та води принцеса навіть не доторкнулася. Боялася, що можуть отруїти. Одягнула одежину, яку шила цілу ніч. Червона сукня з оксамиту, до підлоги, з довгими рукавами, на грудях вишитий золотий фенікс. Волосся заплела в косу, яку закинула на плече. Взяла зі шухляди коробку, дістала з неї діадему принцеси. Дорогоцінна прикраса, з бардовими рубінами, доповнила образ Ясміни величністю королівського стану.

У двері тихо постукали.

— Хто?

Пролунав скрип, й з-за дерев'яного полотна визирнуло жіноче обличчя.

— Ваша Світлосте! — старенька кухарка схилила голову, простягаючи перед собою згорнутий мішечок.

Ясміна підійшла і взяла його. Всередині лежав ще теплий спечений коржик, фляжка, кілька яблук, та відварене куряче м'ясо, загорнуте в листя капусти.

— Дякую, — схвильовано прошепотіла, дивлячись на жінку.

— Вам потрібні сили, — всміхнулася, не дивлячись в очі. — Я пізніше ще принесу, коли ніхто не буде бачити.

— Маю хвилюватися? — трохи нахилилася до кухарки, та злякано закивала. — Дякую!

Зачинивши двері, відламала кусень коржика, з насолодою поїла, запила чаєм зі м'яти, який був налитий у фляжку. З образою подивилася на тацю з вечерею. “Отже, не дарма…” — подумала, радіючи, що не дозволила собі поїсти вчора.

Час наближався до шостої ранку. Ясміна підвелася. Поправила діадему, дивлячись на своє відбиття. Глибоко видихнула, збираючись з духом.

За дверима кімнати вже стояло п'ятеро стражників. Усі озброєні й в повному умундируванні.

— Ваша Світлосте! — синхронно вклонилися, брязкаючи обладунками.

Нічого не відповівши, принцеса пішла палацом, чоловіки слідували поруч: двоє попереду, троє позаду. Гучні кроки їхніх чобіт луною розліталися попід високими кам'яними стелями.

Буденні справи жителів та працівників палацу були зруйновані негодою, всі від ночі намагалися впоратися з наслідками буревію та зливи. Тому, коли почули ходу воїнів, ніхто вже не спав.

Прийшовши у ліве крило будівлі, Ясміна зупинилася перед дверима з металічним обрамленням. На мить затримала подих, в очікуванні дій стражі. Один з них потягнув за ручку, й увійшов першим.

Ступивши кров всередину, вона побачила спину Берталана Гаспара. Він стояв коло вікна, дивлячись на сад, який знесла з лиця землі вітряниця.

— Не мрійте, ніяких прохань не буде! — з насмішкою промовив, розвертаючись.

Одягнений в довге чорне пальто, радник явно був готовий до візиту. Взявши з підлоги мішок з речами, пішов до виходу.

— Ні! — грізно сказала йому. — Буде як я накажу!

— О, залишити речі, чудово! — засміявся. — Це було передбачувано.

Берталан жбурнув мішок у камін, який ще тлів, потріскуючи залишками розпечених колод. Але коли він почав йти, стражники перекрили йому шлях.

— Та годі вам, відійдіть! — розізлився.

Вояка приставив йому меча до грудей:

— Виконуйте накази Вашої Величності! — гримнув на нього так, що склянка на столі задрижала.

— Величності? — озирнувся, посміхаючись.

— Впевнена, у вас гарна пам'ять. Пригадайте мої слова? — Ясміна пройшла кілька кроків у кімнату, роздивляючись приміщення. — Ви підете звідси босим і неодягненим.

Й вона уважно подивилася Гаспару в очі. У них чудово було помітно зневагу. А ще страх. Страх ганьбитися перед усім королівським палацом.

— І це не тимчасово, раднику! — підвела брову, без жодного натяку на усмішку помсти.

— Краще вбийте мене, тут і зараз! — загарчав, розлючено.

— Вбити? Що ви? Це було б надто милосердно.

— Я не буду роздягатися! — майже крикнув.

— Чому? Встидаєтеся? Не треба! Ваші гнилі нутрощі видно й в одязі! — примружилася, дратуючись. — Виконуйте!

Берталан зняв пальто, кинув принцесі під ноги. Стягнув чоботи.

— Далі, далі, раднику, ще не все!

— Подобається володарювати? — посміхнувся. — Знайшли поплічників? Чи надовго це? Адже коли всі дізнаються, що ви зробили з радником короля, то не благайте помилування! Сусіди миттєво нападуть на Еверластінг. Такий ласий шматок землі… М-м-м! Вас знесуть як пил.