Глава 15. Ворог

Небезпека розлилася кімнатою у вигляді мерзенного запаху крові. Загасивши канделябри, у кутку біля вікна, стояв кремезний чоловічий силует.

— Знову маю вам дякувати за порятунок? — спокійно запитала, проходячи до стола, де в скриньці з прикрасами був захований ніж.

— Як забажає Ваша Величність, — посміхаючись, й награно кланяючись, почав виходити з тіні.

— Ви вбили мого коня!

— Хіба я? Ваш кавалер пустив йому кулю в лоба.

— Він не мій кавалер! — роздратовано вигукнула, непомітно дістаючи ножа. — І лорд лише позбавив тварину мук. Ті страшні порізи зроблені вашою рукою!

Притримуючи простирадло правицею, намагалася тихо зачинити скриньку, опинившись спиною до незваного гостя.

— Цією рукою? — міцно схопив ззаду за шию, стиснувши так безжалісно, що Ясміна ледь не зігнулася від болю. — У цій руці зараз куля, яка належить вашому кавалерові!

— Прийшли, щоб я вас пожаліла? Чи вилікувала? — простогнала, вириваючись з його хватки.

— Прийшов забрати дещо своє…

— Це? — вона несподівано викрутилась, опинившись з боку від Алгоя, й притиснула ніж йому до горла. — Повторюю, лорд Дальгор не мій кавалер!

— І це також!

Він різко підхопив її за спину, закидаючи собі на плече. Злякавшись, що знову опиниться в полоні, Ясміна полоснула чоловіка лезом по щоці. Розсердившись, він жбурнув дівчину на підлогу, притискаючи рану долонею. Від його лютого погляду накочував страх. Голова запаморочилася, а тіло занило тупим болем.

— Стража! — закричала принцеса. — Стража!

Брен Алгой прибрав руку від обличчя. Глибокий поріз, з якого швидко витікала кров, ледве не зачепив око.

— Ти мені набридла! — заричав він, піднявши ніж, й наближаючись до неї.

У цей момент, двері відчинилися й на порозі з'явились двоє заспаних стражників. Вони, діставши зброю, кинулися до месарольця, але той, кількома спритними рухами вбив їх ножем, навіть не даючи змоги доторкнутися до нього на мить.

Ясміна відповзала, втримуючи простирадло, на якому були сліди крові Алгоя. Зараз він розвернеться та зробить своє діло до кінця, встромивши лезо їй в серце…

— Якщо ти мене зараз вб'єш, то дуже розчаруєш своє військо, яке чекає в лісах Деновінгу! — мовчить, підходить ближче. — Адже вони так чекають війни! А ти все зробиш тишком-нишком, не давши їм також посмакувати перемогу! Тобі ж потрібні землі Еверластінгу?

— Я цього не казав, — нарешті відповів, зупиняючись.

— А що тоді? — підвелася, приховуючи біль. — Гроші?

Не зводячи погляду, чоловік підійшов упритул. Тільки зараз помітила, що в нього перев'язана нога, а поранену руку він тримає більш розслабленою й опущеною.

— Хочеш, віддам тобі Лейсінг? — зашепотіла, прислухаючись до гучного тупання чобіт стражі, що бігла коридором.

— Торгуєшся власним народом? — примружився, посміхаючись.

— Вони хотіли мене вбити. Ненависть у нас взаємна, — заглянула уважно в його очі, від яких тіло вкривається ознобом. — Подумай, поки будеш тікати. Завтра даси відповідь.

Брен ледь стримав посмішку від слів про втечу. Взяв край простирадла, яким була замотана Ясміна, витер кров з леза, й увесь ніби напружився.

— Вашій Величності варто найняти ще вояків, бо під час мого візиту, їх у вас стало на четверо менше, — пішов до дверей, — а зараз ще додасться…

За мить він вже зник, й почулися звуки сутички зі стражниками. Принцеса нахилилася тулубом вперед, щоб вгамувати хвилювання. Обхопила себе руками, озираючись.

— Потрібно щось робити, думай, думай…

Сівши на ліжку, втупилася поглядом у мертві тіла. Не можна дозволяти якомусь вояці ось так приходити, вбивати її людей, лякати її саму. Потрібно з цим покінчити!

— Ваша Світлосте! — у кімнату забігли чоловіки в обладунках. — З вами все гаразд?

— Готуйте військо! На світанку ми йдемо в ліс! — скомандувала, підводячись, стражники схилили голову, щоб не дивитися на неї.

— Навіщо, Ваша Світлосте? — спитав немолодий бородань, з розбитою бровою.

— Будемо гнати ворога з наших земель! — впевнено відповіла, помітивши схвальні кивки.

— Давно пора показати всім, що ми не лише вміємо торгувати та танцювати, а й воювати теж здібні! — гордівливо мовив чолов'яга.

— Це ще не війна. Це помста. За лорда Дальгора, за Ваканта...

— І за вас, Ваша Світлосте? — доповнив бородань.

— Ні. Не за мене, — з ледь помітним сумом, промовила. — Збирайте надійних людей, якнайбільше.

— Але ж, за правилами, ви спочатку маєте скликати раду, щоб з'явилися усі знатні представники сімейств, придворні, радники…

— Ви бачите навколо мене хоча б одну людину, що не бажає моєї смерті? — злісно подивилася на лицаря.

— Так, це я, — схилився на коліно.

— У такому випадку, виконуйте мій наказ, й придивіться за своїми підлеглими, — окинула поглядом інших чоловіків. — За зраду я буду карати шибеницею.