Глава 16. Перша битва

Йти розмитим полем важко. До підошви чобіт налипає багнюка, обтяжуючи кроки. Ноги сковзаються, дехто кілька разів падав, але миттєво підводився, щоб не затримувати хід війська.

Бородань, раз через раз, намагався вмовити Ясміну відступити у дальні ряди, але вона не погоджувалася.

— Назвіть своє прізвище!

— Золо, Ваша Світлосте! Та я б не хотів, щоб ви…

— Отже, так, Золо, допоможете мені прогнати месарольців з Деновінгу, призначу вас лордом-командуючим усієї королівської гвардії! — впевнено і гучно промовила, щоб почули найближчі вояки. — А потім, ми з вами вирушимо шукати короля та королеву. Я можу вам довіряти, Золо?

— Звичайно, Ваша Світлосте! Моя присяга непохитна, як і служіння королю! — трохи здивований чоловік, років шістдесяти, на мить помолодшав, коли його очі засяяли.

— Тим паче теперішній командувач показав свою зневагу, не з'явившись на зустріч зі мною… — розсерджено сказала, озираючись до чоловіка.

Він, поправивши посивілу довгу бороду, кивнув на знак поваги, від чого Ясміна видихнула з полегшенням.

Лісова смуга ставала все ближче. Ступаючи в тінь, яку створюють густі дерева, принцеса відчула, як сильно б'ється серце. Страх змішався з гнівом, утворивши таку суміш емоцій, від яких мимоволі тремтіли руки.

Прислухаючись до шерехів та хрускоту гілок, військо розтягнулося на кілька сотень метрів, щоб охопити найбільшу частину території, аби завадити ворогу прослизнути до степу, який веде до палацу.

Місцеві добре знали лісові простори, попри їх неосяжні кордони. Принцеса також знала, їй були добре знайомі стежки, й витоптані кіньми галявини, повз які вони проходили.

Припускаючи, що шлях месарольців прокладений у зворотному напрямку, на північ, звідки привела їх Ясміна, вона наказала рухатися саме туди.

— Ваша Світлосте? — покликав Золо. — Візьміть!

Він простягнув їй меч у піхвах, допоміг застібнути ремінці на поясі. Звісно, коли закінчаться патрони для рушниці, зможе скористатися мечем. Важкий, гострий, зі слідами битв… Хвилювання нагадало про пузаня, якого їй довелося проштрикнути мечем у Месаролі, під час страти юнака Тіда. Цього разу знову не стане сумніватися, а діятиме так, як підкаже серце.

— Тсс! — прошипів Золо, пригинаючись, й готуючи зброю до атаки. — Вони поруч.

Вояки насторожились. За наступним рядом сосен, побачили дим від погаслого вогнища.

Частина месарольців спала просто на землі. Але ті, хто був насторожі, не відразу помітили присутність військових Деновінгу. Розмовляючи, вони складали речі у мішки, які прив'язували на конях, й не очікували, що на них нападуть ззаду.

Перших п'ятьох вбили безшумно. Інші встигли прокричати, розбудивши та попередивши про небезпеку.

Й хоча Ясміна збиралася теж йти боротися, вже встигла звести рушницю і прицілитися, але її хтось підхопив, й відволік у сторону. Майже зо двадцять вояків стали навколо неї спинами, й ще десять обличчям. Всі вони не дозволяли їй зробити ані кроку водночас захищаючи від нападу.

— Ні! Ні! — закричала вона. — Пустіть!

— Не можна, Ваша Світлосте! Не можна! — повторювали всі одне й теж саме.

— Я наказую!

Та ніхто не виконував наказу. Коли вона спробувала прорватися, її міцно утримували під руки, хватали за живіт, й не пускали навіть вирватися з першого кола.

— Але чому? Чому?! — ніби оскаженіла, кричала вона на вояків.

— Ми не можемо дати вам постраждати! — теж крикнув у відповідь один з чоловіків. — Адже ви наша королева!

Ясміна зупинилася, важко дихаючи:

— Я не ваша королева…

— Але в майбутньому ви станете нею. Ми маємо захистити вас, попри ваші ж накази.

— Ні, ні, ні… — бубоніла, озираючись на всі боки.

Раптом вояка, який говорив з нею, впав на землю. З його потилиці текла кров від кульового поранення.

Миттєво звівши рушницю, принцеса побачила за натовпом месарольця, який прицільним вогнем, почав стріляти в її солдатів. Без роздумів натиснула на курок. Від гучного пострілу на мить заклало вуха, але вона навіть не здригнулася, побачивши, як вбитий повалився у кущі.

Здається, що підлеглих Алгоя побільшало. Битва поступово переходила на мечі. Страшний дзвін ударів лез лунав навкруги. Стогін та войовничі вигуки розліталися попід кронами дерев.

Бачачи всіх, окрім кремеза, відважна дівчина боролася на рівні з чоловіками. Патрони швидко скінчилися, їй довелося захищатися мечем. Руки втомлювалися від важкої зброї, з кожним разом ставало все складніше відбиватися. І хоча, солдати, постійно оточували принцесу, закриваючи своїми тілами від поранень ворожого клинка, кількох месарольців вона все ж таки вбила сама.

З північної частини лісу з'явилася ще одна група ворожих вояків. Коні гучно іржали, піднімаючись на дибки. На чолі прибулих, Ясміна впізнала Брена Алгоя. Його розлючене обличчя перекосилось від гніву. Він щось вигукував, й поглядом немов шукав когось. Аж поки не побачив її.

— Геть з моїх земель! — крізь увесь шум, прокричала Ясміна, дивлячись прямо йому в очі. — Наше військо більше за твоє! Не витрачай людей, забирайся, поки вас залишилося хоча б кілька десятків!