Глава 23. На кораблі

Кораблі, які стояли в порту, здалеку нагадували своїми силуетами гірські схили. Вітрила спущені. Десь у небі ще й досі скрикували голодні чайки.

Вечір поступово вкривав море ледь помітною сизою димкою туману. Невеликі пінні хвилі тихо розбивалися об кам'янистий берег. Слизькі камінці виблискували фіолетовими відтінками хмар.

Солоний вітер щедро проривався в легені, наповнюючи їх чистим свіжим повітрям. Заколисливий звук води змушував на мить залишити думки позаду, щоб прислухатися й, заплющивши очі, поринути в спокій.

Ясміна наближалася до причалу. Попри те, що Золо наполягав пливти з нею, вона наказала йому залишатися в Деновінгу та слідкувати за порядком, поки її не буде. Цією новиною не надто була задоволеною Белінда, але на диво, не ослухалася сестри, і мовчки крокувала позаду. Корабель, що мав відплисти до Верааду, був напоготові. Команда чекала лише прибуття принцеси.

— Якщо раптом ми більше не побачимося, — промовила Ясміна, — хочу, щоб ти знала… Я поки що не можу пробачити тобі. Але якби могла бути впевненою, що сестра на моєму боці, то жити стало б на половину легше. Гадаю, ти розумієш, як мені складно виказувати почуття.

— Сумно те, — дивлячись на обрій, відповіла Белінда, — що тебе не цікавить більш нічого, окрім власних почуттів та бажань.

— Я хотіла відверто, але бачу, що не вдасться. Добре. До зустрічі, сестро!

І, навіть не обійнявшись, принцеси розійшлися в різні боки.

***

— Принцеса на борту! — прокричав моряк, одразу вклоняючись. — Ваша Світлосте! Флот готовий до відплиття.

— Добре. Покличте капітана.

— Він біля штурвала, Ваша Світлосте! — гучно сказав хлопчина з русявим волоссям і блакитними очима.

Його бежева льняна сорочка мала вигляд зовсім нової. Не обвітрене обличчя, вкрите емоціями захоплення та ентузіазму, підказало Ясміні, що для нього це перше плавання.

— Ваша Світлосте! — вклонився капітан.

Чоловік з червоною шкірою, з посивілими скронями і бородою, здавався старшим на вигляд, ніж був насправді. Великі зелені очі уважно роздивлялися принцесу, ніби вивчаючи. Тонкі губи були недовірливо стиснуті.

— Потрібно одразу з'ясувати наше становище, капітане! — суворо звернулася до нього, не виказуючи й краплини хвилювання.

— Джуно Ріх до ваших послуг! — ввічливо нахилив голову.

— Хочу знати ваше ставлення до мене?

Чоловік помітно здивувався:

— Ви моя принцеса…

— Ні-ні, кажіть не від обов'язку, а від душі! — перебила, підіймаючи долоню.

— Я чув про ваші подвиги в лісі. Як ви власноруч стріляли та різали без жалю ворога. Мої сини отримали щедру платню за те, що зголосилися відбудовувати згорілу конюшню. А сусіди з вдячністю згадували вас, коли годували сім'ї на ті монети, що ви наказали роздати тим, хто гасив пожежу. Своїми вухами чув фразу про голод… Тому, щиро впевнений, що ваше королівське серце та розум заслуговують на повагу. Обіцяю бути вам вірним, щоб не сталося!

— Мені б вистачило тільки останньої фрази, — ледь помітно всміхнулась, простягаючи капітану руку. — Будемо друзями, Джуно Ріх!

Той стримано всміхнувся, обережно потискаючи руку у відповідь. Йому здалося дивним, що принцеса так поводилася, але побачивши її чорний впевнений погляд, відсутність безглуздих фраз та стриманість, зрозумів, що вона зовсім не така, якими зазвичай бувають жінки королівського роду. І відчувши, яким міцним було рукостискання, з полегшенням видихнув. Адже всупереч статусу, ця дівчина приховувала в собі дещо більше, ніж просто прізвище Девон.

Відійшовши від капітана, Ясміна притулилася руками до краю корми, злегка нахилившись, аби подивитися на чорну безодню моря. Мабуть, єдиним її страхом була вода. Невміння плавати й страшні спогади про те, як вона ледь не потонула недалеко від берега, назавжди закріпили в тілі та голові панічну реакцію. М'язи живота стискалися, а дихати ставало важко, немов тиск глибини видавлював із неї останнє повітря. Хоча, купатися їй подобалося, ніколи не заходила глибше ніж по пояс.

А зараз, коли навкруги сама лишень вода, якій не видно кінця, думки мимоволі розбігалися, не даючи можливості зосередитися на проблемах. Накочував стан тривоги, ніби щось повинно статися.

Аби позбутися цього відчуття, Ясміна квапливо пішла до каюти, щоб в оточенні стін заспокоїтися.

На сходах почулися кроки, хтось легенько постукав по дерев'яних стінах.

— Ваша Світлосте? — погукав знайомий голос.

— Заходьте.

— Команда запрошує вас на вечерю! — приязно всміхнувся юнак.

— Як тебе звати?

— Просто Ларс, — вклонився, світле волосся впало на чоло. — Чи вам принести їжу сюди? Не гнівіться дуже, я вперше так близько поряд з королівською персоною.

— Я не гніваюся, просто Ларсе, — усміхаючись, відповіла. — А вечеряти поряд з командою корабля для мене честь! Я залюбки приєднаюся! Лиш буде маленьке прохання…

— Що завгодно, моя принцесо! — знову вклонився, хвилюючись.

***