Глава 25. Втеча до озера

До берега підпливли дев'ять кораблів флоту Деновінга. На причалі їх вже очікував командувач Золо з армією та небайдужими людьми, які дізнавшись про напад, прийшли до моря.

Першим вийшов капітан Ріх. Його обличчя було насуплене. Слідом за ним крокувала команда. Матроси постійно озирались на побиті борти, розчаровано видихаючи.

Золо вже почав нервувати, коли хвилина за хвилиною, а принцеса не з'являлася. Аж ось, майже останньою, Ясміна ступила на дерев'яний трап. Чорна коса розплетена. Вологе волосся розвивається за спиною. На щоках сліди крові, а біла сорочка вщент стала багряною. На плечі висить рушниця. Зупинившись, вона звисока оглянула порт і присутніх. Позаду неї стоїть Ларс, немов готовий в будь-яку мить підхопити її.

Зійшовши на землю, бачила схвильовані погляди жителів, які роздивлялися змучений стан, в якому вона прибула.

Думки, що тепер її вважатимуть боягузкою, пригнічували. Підходячи до Золо, Ясміна вже будувала шляхи розв'язання проблем.

— Ваша Величносте! — вклонився бородань, примружуючи очі. — Ви поранені?

— Я втратила корабель, — тихо промовила, дивлячись на нього. — Вони горіли… стрибали у воду… вони кричали! Кричали…

— Ясміно, — турботливо торкнувся ліктя, — карета чекає, поїхали додому.

Вона підвела погляд на зелені схили, що виднілися вдалечині. Залиті світанковим сонцем пагорби, нагадували, що скоро квіти можуть зафарбуватися в червоний колір смерті.

— Потрібно захистити гавань, якщо Кінслінг наступатиме сьогодні, — задумавшись, сказала, проходячи повз командувача.

— Боги моря люблять її, — захоплено заговорив Ларс, коли Ясміна пішла стежкою до коней.

Золо нахмурився.

— У неї стріляли, кидалися з мечем, але вона вціліла! — доповнив юнак.

— Тому що принцеса відважна жінка! — мугикнув старий, дивлячись у спину Ясміні.

— Вона велична! — гордо заперечив Ларс, й побіг, наздоганяючи її.

На дорозі, за каретами, почулося цокання копит. Озираючись, побачила, що на Фортісі до неї наближається Фредерік Дальгор. Він зістрибнув з коня, і майже біжучи, пішов їй назустріч.

— Ви взяли мого коня? — насупилася.

— Хтось мав дбати про нього, — лорд стурбовано роздивлявся дівчину, вишукуючи поранення.

— Зі мною все гаразд, — втерла пальцями щоку від крапель крові. — Чому ви досі тут?

— Ви ніяк не забудете про своє ставлення до мене? — чоловік всміхнувся, але від її погляду, усмішка одразу зникла.

— Будете дорікати, що не послухалася вас? — ласкаво почала гладити Фортіса по гриві.

— Я ж не дурний, — хмикнув, хотів торкнутися до неї, але зупинився. — Розумію, що це була засідка. Як вам вдалося вибратися?

Ясміна з сумом поглянула на вродливе обличчя Фредеріка. Здавалося, ніби він доволі щиро переживає за неї.

— Моряки. Це їхня заслуга.

— І все? — кивнув на рушницю, яку вона тримала.

— І все… — майже пошепки, відповіла.

— Ясміно? — трохи нахилився до її обличчя. — Що з вами?

— Я й досі чую їхні крики!

Вона підвела голову, зазираючи в зелені очі чоловіка, ніби шукаючи в них розради. Тонкі губи скривились від занепокоєння. Жовна на високих вилицях стиснулись, виказуючи емоції лорда.

— Дозволь побути сьогодні з тобою? — лагідно попросив, простягаючи руку, щоб допомогти вилізти на коня.

Ясміна не взялася за його руку, впевнено застрибнувши на Фортіса, який відчувши її, одразу став спокійніше.

— Ваша Світлосте? — закричав здалеку Золо. — Карета чекає!

Але вона лише захитала головою. Нахилившись до коня тілом, дала стегнами команду, і той вмить пустився галопом.

Армія квапливо слідувала слідом за принцесою. Їй хотілося сховатися в глибині лісу, втекти на край королівства, щоб побути на самоті. Щоб зібратися із силами для подальшої боротьби. Щоб опинитися в тиші, в якій не буде чути крики людей, що палають…

— Не треба йти за мною! — озираючись, кричала до вояків. — Залиште мене!

Золо наздоганяв, впевнено керуючи конем:

— Ваша Світлосте, це небезпечно!

— Я наказую залишити мене! — гнівно викрикнула, повернувши голову до командувача, який скакав зовсім поруч.

Бородань поступово зупиняв коня, залишаючись позаду. Фортіс вже оминав стіни палацу, лісова смуга ставала все ближче…

Сльози котилися чи то від вітру в обличчя, чи то від болю, що пронизував серце. Улюблене місце біля озера ще вкрите прохолодним туманом. Він стелиться понад травою, й спокійними хвилями, приховуючи вчорашній буревій, який накрив і море, і землю.

Ставши на коліна, Ясміна зачерпнула крижаної води в долоні, вмила лице. Хотілося скоріше зняти з себе мокрий одяг, просочений солоним морем, дощем, чужою кров'ю.

Зашелестіло листя. Кінь зафиркав.