Глава 26. Слабкість

Через втому після битви на кораблі, та через хвилювання за своє життя тут і зараз, Ясміні було важко дихати. Розуміючи, що за нею ніхто не прийде, підійшла до коня, квапливо відв'язуючи, щоб будь-якої мить застрибнути на нього, й подарувати собі шанс на втечу.

Брен Алгой, одягнений в коричневе пальто з капюшоном, яке зливається із кольорами лісу, стояв спиною до озера, не зводячи погляду з дівчини. Його рука потягнулась під одяг, від чого принцеса напружилася, боячись нападу.

Відкинувши край шкіряного жилету, дістав мішечок, прикріплений до ременя. Збоку блиснув ніж. Ясміна одразу впізнала зброю. Знервовано глитнула, мигцем подивившись на глибокий шрам, що ще не загоївся повністю.

— Мабуть, це належить тобі, — спокійно сказав, дістаючи вміст чорного мішечка.

Він тримає на долоні її діадему, загублену в конюшні, під час пожежі. На ній видніються залишки сажі. Протираючи пальцем рубіни, Алгой, трохи схиливши голову, подивився на Ясміну. Їхні погляди на хвилину зупинилися, зливаючись. Наблизившись, месаролець став впритул, підвів руки вгору, й обережно одягнув діадему на голову принцеси Девон. Грубі чоловічі пальці розправили її чорне волосся. Здавалося, що він навіть усміхався в цей момент.

— Знаю, про що думаєш, — тихо промовив, уважно роздивляючись дівоче обличчя, — якби в тебе був ніж, ти встромила б його в моє серце нараз.

Торкнувся щоки, від чого Ясміна мимоволі підняла підборіддя, щоб відсторонитися. Брен нахилився до неї. Нахмурившись, затамувала подих.

Несподівано, він вихопив ніж, й приставив до щоки, якої тільки-но торкався. Холодне лезо неприємно тиснуло на шкіру.

— Хочу, щоб ти відчула, як це, коли тобі ріжуть лице, — хрипло прошипів, й легенько притиснув, від чого одразу з'явився пекучий біль. — Але мені шкода псувати таку вроду.

— Я твою не пожаліла, — прошепотіла, стримуючи бажання прикласти руку до рани.

Всміхнувшись, король Месаролу нахилився, й лагідно поцілував тонкий поріз. Краплинки її крові залишились на губах. Спантеличена, Ясміна не ворушилася. Хижі очі Алгоя дивилися на неї пристрасно.

— Я тобі подобаюсь? — чоловік мовчить. — Тому ти й досі не вбив мене, і не забрав королівство?

— Я казав, що мені не потрібен Еверластінг! — розлючено вигукнув.

— Хочеш забрати Кінслінг? А я навіщо тобі? Твоя армія найжорстокіша на континенті!

— Месарол розташований на лютому півночі. Ми маємо ліси, гори, поля… Але не маємо моря.

— Тобі потрібен мій флот!

— Яка здогадлива, — Алгой озирнувся, відійшовши до озера. — Дивовижно, що принцеса може бути такою розумною! Відважною. Безстрашною. Ти заслуговуєш носити корону королеви! І я тобі можу в цьому допомогти!

Обернувся, й побачив Ясміну сидячою на коні. Вона слухала його, але копита Фортіса вже тупцювали вологу землю. Зробив крок.

— Не підходь! — суворо сказала. — Я не буду довіряти ворогові! Якщо ще раз з'явишся, більше не застанеш мене неозброєною! І тоді, я точно вб'ю тебе! Або оголошуй війну, або зникни! Назавжди!

Розвертаючи коня, почула викрик у спину:

— Ти знайшла батьків, пташко? — зціпила зуби, гніваючись. — Чи не думала ти, що саме кінслінгці викрали їх? Без мого війська тобі не подужати підступну армію.

Погладивши коня, відвела погляд на озеро. Скільки разів вона була тут, щоб відчути спокій. А тепер і це місце зруйноване тривожним станом, який залишиться в пам'яті.

— Ти знаєш короля Кінслінга — Філіпа Ларсона? — раптом запитав Звір.

— Не знаю, але наша перша зустріч завершиться його смертю! — люто відповіла, даючи команду Фортісу.

Алгой довго дивився вслід. Так, він міг заскочити на коня, й миттю наздогнати її. Спіймати посеред лісу, знову, і заволодіти свободою. Міг. Але не став. Адже в нього були зовсім інші плани.

Почав накрапати невеликий дощ. Небо затягнулося густими сірими хмарами, сховавши сонце. Ранок перетворився на суцільний вечір. Попереду пролунав страшенний хрускіт, і величезне дерево, з широкою кроною, з гуркотом повалилося на шляху. Фортіс злякано заіржав, стаючи на дибки, від чого Ясміна ледь не впала спиною на землю.

— Тихіше, милий, заспокойся! — схопилася за нього, намагаючись утриматись.

Тіло й так ломило від втоми та болю, а цей ривок зовсім скрутив м'язи спини та ніг. Замруживши очі, щосили стримувала сльози, які мимоволі стікали з вій.

— Поїхали додому, Фортісе, інакше я втрачу свідомість, і мене з’їдять вовки.

Скачучи до палацу, трималася в сідлі вже не так міцно. Руки заслабли, а голова паморочилася. Перед очима блищали уявні сині хвилі, які відносять корабель все далі від берега.

На пагорбі помітила стражників, що зі зброєю, очікували її повернення з лісу. Побачивши, що принцеса насилу сидить, вони бігом направилися назустріч.

— Зі мною все добре, — мляво промовила, злізаючи вниз.

— Ваша Світлосте, дозвольте віднести вас? Останні дні були надто напруженими, а ви зовсім не бережете себе!

— Я хіба просила нести мене? — сердито зиркнула на молодого солдата.