Глава 27. Король Месаролу

Величезний дужий кінь пронісся лісом, несучи свого вершника до кордонів міста Деновінг. У невеличкому селищі, розташованому на тому боці глибокого озера, в одній з хатин, прихованій густими заростями, останні дні мешкає чужий король. Брен Алгой — король Месаролу.

Відправивши власне військо розбитим додому, він залишився на ворожій території, аби втілити плани з захоплення земель Кінслінгу. Доля завжди грає за нього, допомагаючи кожного разу новими шансами та можливостями.

Дізнавшись, що накоїла принцеса Девон, розв’язавши ще одну війну, Алгой вирішив зустрітися з нею. Отримавши сповіщення від солдата, який таємно отримує гроші за постачання інформації про справи королівства, що флот Деновінгу зазнав нападу, не очікував відчути такі суперечливі почуття.

Ясміна викликала в черствому серці лють і захват водночас. Її чорні очі марилися йому. Бліда шкіра вабила торкнутися. Побачивши червоні цівки крові на білій щоці, не міг втриматись, аби не притулитися губами. Вона, яка вже кілька разів намагалась його вбити, настільки заворожила своє силою, що бажання помсти змішалося з бажанням влади, і сліпою закоханістю.

Зістрибнувши з коня, побачив пса, що біг назустріч. Тварина ніколи не підпускала до себе чужинця, але дівці вдалося пройти повз, не втративши й шматочка шкіри.

Надійно зачинившись у старій хатинці, розвів вогнище у пічці, щоб приготувати їсти. Ніяк не міг зрозуміти, чому знаходиться в тривожному стані.

Тільки-но зібрався різати м’ясо, як почув іржання, що наближалося. Визирнувши у вікно, помітив того самого солдата, що приносить новини.

Вийшовши на поріг, неспокійно озирається навкруги:

— Ти чого прийшов? — прогарчав Алгой.

— Ви маєте це знати, — підходить ближче, тримаючи коня за повідець. — Повернувшись з лісу, принцеса втратила свідомість. До неї відправили лікарів, але що сталося, невідомо. А ще…

Чоловік затнувся, дивлячись собі під ноги, й невпевнено тупцяючи. Поправивши червоний кітель, відвів погляд у сторону.

— Хочеш, аби я ножем вирізав з тебе слова?

— Ні, — спохватився, — не знаю, чи варто казати. Отже, Кінслінг наступає вже не тільки з моря. Їхнє військо помітили на гірських схилах Грейстену.

— Можу лише здогадатися, що відправити туди армію Ясміна не встигла? — солдат похитав головою. — Якщо найближчим часом вона не прийде до тями, її міста на кордоні з Кінсінгом будуть знищені.

— Саме так, Ваша Величносте! — легенько вклонився.

— Знаєш, через що я ненавиджу людей? — несподівано запитав Алгой, пильно дивлячись в очі вояці. — Через підлість! Через таких, як ти! Клянучись одному королю, ви кланяєтеся зовсім іншому!

— Я не зраджував свого короля! — обурився чоловік, вирівнявши спину.

— Хіба? — Звір дістав з мішечка монету, й кинув йому під ноги. — Ти вже давно продав свою вірність. А разом з нею гідність та душу!

Піднявши монету, і сховавши її в дололні, солдат відповів:

— Усім хочеться більшого. І вам також, інакше, ви б не роздавали гроші зрадникам.

Розгніваний, Брен вихопив ножа і спрямував кінчик леза в груди нахаби. Він був готовий вбити його, але зупинився.

— Ти сповістив командувача про загрозу?

— Ще ні, я спочатку до вас.

— То біжи швидше! Принцеса має знати, що на неї наступає ворог! — відштовхнув у плече, розвертаючись, щоб зайти в хату.

— А якщо вона не прийде до тями?

— Прийде. Не в її дусі здаватися.

Химерні тіні дерев танцюють на площі Месаролу. Вершник у темному пальті повільно крокує повз шибеницю. Кінь спокійний, тихий. Позаду йдуть пси. Вартові, помітивши дивного гостя, наставили на нього зброю, наказуючи зупинитися.

Знімаючи капюшон, Алгой притримав коня під тьмяним ліхтарем, у якому мерехтить вогонь.

— Вибачте, Ваша Величносте! — одразу прибрали рушниці.

— Збирайте військо, покличте всіх командирів. На світанку, ми вирушаємо на північно-східний Грейстен!

— Будемо брати Еверластінг? — задоволено загуділи чолов'яги.

— Будемо захищати Еверластінг! — гаркнув кремез, накидуючи капюшон.

— Що?! — вигукнув один з чотирьох вартових. — Правду казали, що король закохався у ворожу принцесу! Бач, ми тепер вже їх захищатимемо!

Невпевнений сміх пролунав посеред ночі. Алгой розвернув коня.

— Вийди вперед, хто це сказав!

Але не встиг той ступити й кроку, як отримав удар ногою в голову. Мертве тіло повалилося на землю. Налякані чоловіки відступили від товариша.

Ні слова не промовивши, Звір пришвидшив коня, скачучи до фортеці, в якій зазвичай проводить збори.

Велетенська кам'яна споруда, яка кілька століть сановито височиться над столицею королівства — містом Фуддугол, захищена з усіх боків стінами, брамами, звідними мостами, й урвищем, дно якого встелене загостреними кілками.

Наближаючись до барбакану, де в бійниці чатують вояки, охороняючи вхід у ворота, Алгой зупинився.