Глава 28. Шлях до Грейстена

Прокидатися було важко. Очі немов палали, а тіло здригалося від тремтіння. Дивлячись перед собою на стіну, Ясміна намагалася зрозуміти, про що розмовляють чоловічі голоси, в іншому боці кімнати.

— Така гарячка небезпечна! Їй потрібен відпочинок та лікування, а не чергові сутички на війні!

— Які сутички? — спробувала підвестися на ліжку, відчуваючи, як паморочиться у голові.

— Ваша Величносте, вам не можна хвилюватися! — підбіг лікар, благально дивлячись на неї. — Лягайте, прошу вас!

— Ні, я не можу марно витрачати час лежачи, й залишивши своє королівство з ворогом наодинці, — почала вставати, але похитнулася, ледь встигнувши схопитися за опору балдахіну.

Присівши на край, закрила обличчя руками, важко дихаючи. Не піднімаючись, суворо промовила:

— Наказую доповісти про поточне положення по всьому Еверластінгу!

— Моя принцесо! — вклонився командувач, підходячи ближче. — Ми всі знаємо яка ви сильна, витривала, вперта! Але все одно ви в першу чергу жінка…

Ясміна встала, розлючено дивлячись на Золо. Войовниче бажання довести, що вона не просто жінка, додавали їй сил та впевненості.

— Якщо ще раз почую подібну фразу, я накажу вас стратити!

— Але… — бородань нахмурився. — Вибачте, Ваша Світлосте, не хотів образити!

У кімнату без стуку зайшов лорд Дальгор, побачивши, що принцеса вже притомна, і не лежить в ліжку, він зніяковіло вклонився, але на його обличчі промайнула радість.

— Я щиро вірив у те, що ваша сила духу допоможе подолати хворобу! — усміхаючись, сказав, склавши руки за спиною.

— Я хвора? — Ясміна озирнулася до лікаря.

— Скоріше за все, що це інфекція. Мабуть, ще з того часу, як ви поранили ноги в лісі на півночі.

Дихання стиснулося від спалахів болючих спогадів. Те, що вона хотіла б забути, нагадувало про себе кожної миті. Оточена ворогами, не знала, кому довіряти. Не знала, кому можна без страху розказувати плани.

Погляд зупинився в одному місці, не ворушачись. Попри слабкість, їй стільки вдалося витримати і пережити…

— Що сталося, поки я була непритомна? — нарешті заговорила, відходячи до вікна, й накидаючи на себе теплий халат з овечої шерсті.

На вулиці світить сонце, але холодні стіни палацу не пропускають його тепло. Розтираючи занімілі та замерзлі пальці, Ясміна бачила з вікна пагорби, на яких відбудовують конюшні. Зараз вони вкриті багнюкою, а не травою. Нещодавня негода, битва, пожежа, знищили всю красу весняного Деновінгу.

— Грейстен вже зазнав нападу. Кінслінгці швидко перейшли гори, й напали на місто. Очевидно, що вони не зупиняться. Армія частково взята в полон, тому захищати схід нікому, — повідомив Дальгор.

— Сподіваюся, у вас вистачило розуму та сміливості, зібрати військо і направити його до Грейстену?

Ясміна не оберталася до чоловіків, не бажаючи бачити погляди, які будуть її засуджувати за необдумані вчинки, що призвели до війни. Признавати свою провину перед ними, вона не мала жодного наміру.

— Звичайно, але шлях задовгий, чи встигнуть… — невпевнено, відповів Золо.

— Я розчарована, — нарешті озирнулася до них. — Відчувала, що ворог прийде не тільки з моря, а з-за гір також, але не встигла скерувати, не встигла скомандувати. Клята слабкість!

Вона підняла зі столу скляний глечик з водою, й з усього розмаху, жбурнула його в стіну. Її войовниче серце було вщент розбите, як це скло, що розлетілося крижаною підлогою.

— Ваша Світлосте, — почав говорити Дальгор.

— Збирайте карету! — наказним тоном, вигукнула. — Я їду до Грейстену!

— Щоб вас там вбили? — в серцях розлютився командувач.

— До цього часу не вбили? — зиркнула йому в очі. — І зараз виживу!

Через кілька годин, у супроводі двохсот солдатів, Ясміна Девон вирушила на схід свого королівства, щоб знову бути поруч з військом.

Звістка, що принцеса прямує на захист Грейстену, швидко пролетіла Деновінгом, й дісталася сусідніх міст. Проїжджаючи повз чергове селище, розуміла, що може не встигнути.

Але… Коли понад двісті коней підіймали пил, невтомно скачучи, королівська кіннота зустрічала людей. Вони стояли уздовж доріг та стежок, супроводжуючи військових підбадьорливими викликами! Натовп кидав під колеса карети, в якій їхала принцеса, квіти та духмяні трави.

— Переможи їх, Ясміно! — доносилися до неї.

— Пронизуй підлі животи своїм мечем, Наша Принцеса!

— Втопи їх в Суофі, нехай їхні кістки з'їдять риби!

Здавалося, що ці слова містили в собі цілющу силу, яка заспокоювала схвильовану душу. Ніби люди нарешті повірили в Ясміну Девон, попри все, що коїлося до цього.

Дихання прискорилося, а чоло вкрилося холодним потом. Було важко всидіти на місці Якби не гарячка, що не відпускала, і не запаморочення, то вона б їхала зараз на витривалому Фортісі.

Мигцем визираючи з-за фіранки, бачила обличчя, які від крику та емоцій стали почервонілими. Невже це правда? Невже та зневага і ненависть, які спіткали її в Лейсінгу, коли мешканці ладні були спалити принцесу живцем, минули? І на зміну прийшла віра та повага? Чи це всього лише страх за майбутнє? Адже якщо їй не вдасться зупинити, або виграти війну, Еверластінг чекають темні часи.