Глава 29. Угода

Час неминуче пришвидшився. Запекла боротьба здавалася нескінченною. Двісті солдатів Деновінгу, відчайдушно захищали Її Світлість та власні життя. Чверть війська вже було знищене. Ті, хто залишився, намагалися відбити атаку Кінслінгу, але ворог переважав і силою, і кількістю.

Ясміна ледь трималася на коні. Виснажена, вона боролася з втомою, хворобою, чоловіками… Було важко розгледіти де свій, а де ворожий вояка, піт та бризки крові, застилали очі.

— Розвертаємося! — прокричала до Золо. — Відступаємо!

Командувач кивнув, й почав віддавати наказ. Відвернувшись, він не помітив, як до Ясміни ззаду підскочив воячисько, й вдарив мечем по задніх ногах коня. Тварина скажено заіржала, кричачи немов людським голосом від болю, і почала валитися на землю, разом з вершницею.

— Принцесо! Зістрибуйте! — несамовито волав бородань, але вона не чула.

Кінь впав, частково притиснувши собою її ногу. Вдарившись об тверду поверхню, відчула, ніби легені стиснулися. Вдихнути не вдавалося. Перед очима було сіре небо, вкрите червоними плямами. Ще мить і серце зупиниться, задихнувшись. Побачивши над обличчям меч, й скривлене страшне обличчя кінсілнгця, який замахувався, аби завдати нищівного удару, вона не закривала повіки, щоб до останнього дивитися ворогу в очі.

Раптом в його груди встромилася стріла. Схопившись лівою рукою за неї, праву з мечем поволі опускав, налякано зиркаючи на Ясміну.

Десь зовсім поряд чувся гуркіт. Свідомість плуталася і не давала можливості зрозуміти, що коїться навкруги.

Здавалося, що шум лише посилюються, й ось-ось пролетить прямо над головою. Думати, що настав кінець було страшно. Неслухняна сльоза скотилася, лоскочучи гарячу шкіру. Заплющивши очі, відважна дівчина спробувала зробити останній вдих.

— Надумала відлетіти, пташко? — пролунало в темряві.

Кінь почав здригатися, завдаючи болю. Несподівано настало полегшення. Примружившись, подивилася перед собою. Хутряне пальто розвивається від вітру. Морок у голові розсіювався, і Ясміна побачила усміхнене лице Брена Алгоя.

Змусивши тіло зібратися з силами, вона почала підводитися. Навіть не подавши їй руки, Звір споглядав за нею.

Озираючись, бачила величезне кінне військо в темному вбранні, яке потужною хвилею накрило солдатів Кінслінгу, знищуючи їх один за одним. Її воїни були розгублені. Не знаючи, що робити, вони готувалися до відбиття нападу тепер вже двох королівств.

Але месарольці впевнено проскакували повз них, не зачіпаючи, залишаючи позаду здивованих чоловіків.

— Нечемна принцеса знову не дякуватиме за допомогу?

Ясміна мовчала. Нога боліла так сильно, що встояти рівно давалося їй крізь сльози. Торкнувшись долонею щоки, витерла кров, хмурячись від дотику до порізу. Гнівно поглянула на Алгоя з-під лоба. Чорні очі пронизували наскрізь його душу.

— Хотіла вкотре загинути від ворожого ножа? — хмикнув. — До старості немає бажання дожити?

Але вона знову не зронила ані слова. Шкутильгаючи, пішла до своїх солдатів, які встигли оточити її та Звіра.

— Що таке? Чому ти мовчиш? — не витримав він, викрикнувши вслід.

Тільки-но зробив крок до неї, як Золо навів на нього рушницю. Ясміна мигцем подивилася на командувача, й ледь помітно хитнула головою. Той все одно тримав приціл зведеним. Зупинившись, вона уважно подивилася на бороданя.

— Опустіть рушницю! — тихо промовила.

— Ваша Світлосте?!

Золо був ошелешений, адже прямо перед ним стояв лютий ворог, якого можна було б знищити прямо зараз.

— Що з нею? — шепотілися втомлені вояки. — Куди пішла?

Відійшовши, вона наблизилася до коня, підняла свій меч, який лежав поруч на землі, й різким рухом вбила тварину, яка продовжувала мучитися від поранення, стікаючи кров'ю.

Не очікувавши подібного вчинку від принцеси, всі спостерігали за нею, роззявивши роти.

Обвела поглядом тіла. Її починало нудити від війни. Від смерті. Від безпорадності.

Чому постійно має шукати підтримки? Чому, щоб перемогти ворога, отримує допомогу від іншого ворога? Де ховається істина? Де криється рішення, яким можна розв'язувати проблеми? Чому могутність війська важливіша за політичні домовленості? Чому саме зараз вона відчуває себе переможеною, а не переможницею?

Оглянулася на Алгоя:

— Ми маємо поговорити. Негайно.

— Звичайно, Ваша Величносте! — награно вклонився, від чого натовпом месарольців пройшовся невпевнений гул сміху. — Ризикнете знову сісти на коня?

Кивнувши, підійшла до командувача:

— Золо, якщо я не повернуся через годину… вбийте їх усіх! — окинула поглядом військо Месаролу.

— А якщо я не повернуся, — жваво та пустотливо промовив Алгой, — теж вбийте всіх! Хтозна, що ця принцеса хоче від мене!

Чоловіки знов загуділи сміхом, навіть Ясміна подумки всміхнулася, ніби той і справді міг її боятися.

— Ваш король завжди поводиться як дурень? То прізвисько Звір у нього через сказ? — нахиливши голову, саркастично відповіла вона.