Глава 30. Новини

Померлих поховали. Поранених відвезли до міста, щоб там вилікувати, а потім повернути додому.

Кілька селищ були взяті в полон ворогом. Тому спорожнілі будинки пригнічували тишею.

Вимившись від крові та бруду, й переодягнувшись, Ясміна стояла посеред дороги, спостерігаючи за тим, як військо Месаролу віддалялося. Вони йшли в бік гір, щоб перетнути їх, та допомогти визволити жителів Еверластінгу, і заодно припинити подальші сутички, відвоювавши Кінслінг собі.

Після розмови, Алгой більше не спілкувався з принцесою. Він суворо присікав наміри обидвох сторін розпочати між собою бійку. Солдати ніяк не могли зрозуміти дій своїх господ. Ще вчора вони були супротивниками, а сьогодні вже вимушені союзники…

— Ваша Величносте! — звернувся Золо, відволікаючи її від думок про той клятий поцілунок, який міг означати щось більше, аніж підступність. — З Деновінгу прилетів птах. У листі міститься сповіщення, що на вас у палаці чекають гості.

— Батьки? — з надією, та швидкоплинною радістю в очах, озирнулася до бороданя.

— На жаль, ні, — опустив погляд. — Радник імператора.

— Що?

Здивування на мить допомогло забути про біль і втому. Але воно швидко змінилося передчуттям небезпеки. Якщо до цього й діла не було, що коїться в одному з королівств імперії, то зараз імператор нарешті вирішив втрутитися?

— Будемо повертатися?

Ясміна повернулася, мигцем оглядаючи гори. Однозначної відповіді не було. Дивні почуття змішалися разом з обов'язком.

— Так, вертаємося додому, — стискаючи руків’я меча, щоб прогнати хвилювання, почала йти до солдатів.

— Моя принцесо, знаю, що можу зараз вас розізлити, — командувач пішов поруч, говорячи трохи тихіше. — Але хотів дізнатися, чи дійсно ви довіряєте йому?

Зупинившись, вона завмерла на місці, підвела очі до чоловіка:

— Ні, зовсім не довіряю! — майже пошепки, відповіла, благально дивлячись, немов шукаючи відради. — Та я не солдат, я не вмію вести війну. А моє військо, мій флот… вони, напевно, ненавидять мене за безглузді вчинки!

— Безглузді? — всміхнувся Золо. — Хіба? Якщо бажаєте, я поясню ваші вчинки, та краще буде, коли ви самі зрозумієте, що зробили.

— Я лише хочу зберегти свій дім… — промовила з сумом, роздивляючись розбиті уламки повозки на дорозі.

— Цілком гідне бажання, Ваша Величносте! Поїхали?

— Я поїду сама. А ви залишайтеся! Наказую зібрати солдатів з інших міст. Укріпити позиції з берегів, й підтримати вас тут, якщо раптом наші вороги досі залишаються ворогами!

Командувач нахмурився, почувши таке несподіване рішення, але погодився, подумки схвалюючи насторогу принцеси та її войовничу обережність.

— З вами поїдуть десять надійних хлопців, яких я знаю. Дорога до Деновінга довга, не хочу, аби…

— Дякую, Золо! — легенько всміхнулася, ховаючи за усмішкою біль та розчарування. — Люди, яким можна довіряти — неоціненні!

Чоловік кивнув на знак подяки, і придержав коня, поки Ясміна підіймалася в сідло.

Повернувшись у Деновінг, виснажена, хвора, вона одразу направилася до великої камінної зали, де на неї вже чекали.

Вогонь запалений, а столи сервіровані для обіду. Біля вікна стоять чоловіки, про щось тихо розмовляючи. Один з них, доволі молодий, з чорним волосся та бородою, у довгому пальті, кольору піску, розстібнутою сорочкою на грудях, та шаблею на поясі, першим помітив присутність принцеси.

— Задушно у вас, — всміхаючись, вклонився, й почав підходити. — Бессір Грідж — радник Томаса Ріола, імператора Етерніті, величного та могутнього володаря наших земель!

— Ясміна Девон — старша донька короля Ленара Девон.

— Навіть не скажете, що ви є спадкоємицею престолу? — іронічно запитав.

— Ви вже це сказали, замість мене, — спокійно відповіла, поглядаючи на інших, що продовжували стояти коло вікна.

Серед них був королівський кастелян, колишній командувач армії, Фредерік Дальгор та ще двоє незнайомих, по одягу яких зрозуміла, що це прибулі з радником.

Лорд стривожено зазирав їй в очі, але саме зараз вона не відчувала нічого, що могло б допомогти розібратися в самій собі та ситуації, яка склалася.

— З якими новинами ви завітали до нас, шановний Бессіре?

Сівши в крісло, уважно стежила за гостями, намагаючись побачити їхнє ставлення до неї. Чи приїхали як зрадники? Чи як друзі?

— Столиця імперії, Вераад, ввічливо зустріли принцесу Белінду Девон, — почав радник, сівши в крісло навпроти. Чоловіки жадібно зиркали на стіл, зголоднівши. — Хочу сказати, розумна у вас сестра, Ваша Світлосте!

На мить Ясміна почала докоряти собі, що в ході подій, зовсім забула, що відправила Белінду кораблем на захід. Зараз зовсім не могла передбачити, що на неї чекає від гостей та сестри.

— Влада імператора закінчується. Його отруїли. Поступово, він втрачає здоров'я та сили, щоб керувати Етерніті. Все це розпочалося з того часу, як викрали ваших батьків, принцесо.