Глава 32. Лист на папері з кров'ю

У кімнаті ледь чутно потріскували дрова в каміні. Останні години перед відплиттям повільно тліли, як вуглі на попелищі.

Вбрана в одяг, пошитий спеціально для неї, Ясміна стояла коло вікна, в котрий раз роздивляючись володіння. Зручні штани, високі чоботи, що закривають гомілки, цупка сорочка червоного кольору, поверх захисний жилет зі шкіри та металу, з боку зав'язаний на міцні вузли, та два види зброї: меч у футлярі, пристебнутий на поясі, й громіздка рушниця за спиною, якою вона не любила користуватися. Вправно володіючи мечем, надавала перевагу саме йому під час битви.

Коли у двері постукали, принцеса очікувала побачити когось із вояків, але це була молодша сестра. Дівчина, обережно зачинила замок, й всміхаючись, підійшла до Ясміни.

— Не уявляю, як ти можеш це все витримувати, — з помітною зацікавленістю, роздивлялася новий наряд. — Ти така бліда…

Долорес легенько торкнулася щоки, вивчаючи шрам та рани на білосніжній шкірі. Сторонні доторки дратували, але Ясміна втрималася, щоб не відхилитися від ніжних рук сестри.

— Ти вже доросла, розуму вистачає, тому маєш розуміти, що ми можемо бачитися востаннє, — спокійно промовила, прибираючи пальці Долорес, але продовжуючи триматися за них, відчуваючи рідне тепло. — Чи повернеться Белінда, я не можу знати.

— До чого ти хилиш, сестро? — дівчина уважно роздивлялася її, своїми глибокими блакитними очима матері.

— Якщо жодна з нас не повернеться, наступною королевою маєш стати ти!

— Ні, ні! Я не хочу влади! Ненавиджу її, — у серцях, ледь не плачучи, заголосила вона. — Скільки поганого трапляється, через бажання володарювати! Ні! Не благай, Ясміно! Я краще втоплюся в Суофі, ніж надіну корону!

— Не кажи так! На кого я залишу Еверластінг, мила моя? Хіба можу його довірити Гаспару? Закоханому лорду? Чи, можливо, якомусь солдатові доручити майбутнє королівства? Або віддати домівку чужинцям? — зазирнула в заплакані очі, Долорес відвернула обличчя. — Я можу на тебе покластися? Пообіцяй, що не вийдеш заміж, поки остаточно не впевнишся в щирості кохання. Підступність дуже схожа на правду, тому ти маєш бути обережною. Довіряй лише тим, хто заслужить це справою, а не словом!

— Не повчай мене! Я не хочу! — закричала на неї Лора, нервово смикаючи пишну сукню, яка чіплялася мереживом за дерев'яні меблі.

— Отже, я втратила всіх… — прошепотіла Ясміна, стискаючи руків'я меча, щоб втримати емоції.

Опустивши погляд на підлогу, не вміла, і вже не хотіла шукати відповідних слів, щоб донести їх до найменшої принцеси Девон.

— Якби ти вийшла заміж, як домовився батько, все було б добре! Ніяка війна не розпочалася б!

— Що?! — схопила Долорес за зап'ястя, розвертаючи до себе. — Тобто, “батько домовився”?

— Йому прийшов лист. Вони постійно надходили з сусідніх королівств.

— Про що листи?

— Про твоє заміжжя. Всі хотіли отримати принцесу Еверластінгу за дружину. Батько не погоджувався. Але…

— Що? Кажи, не знущайся!

— Я думала, ти знаєш, тому розпочала війну, — похнюпилася, немов дитина. — Кілька місяців тому, прийшов лист на папері з кров'ю…

— Так, я знаю, що це означає оголошення війни! Від кого?

— У ньому йшлося, що якщо тебе не віддадуть заміж за короля Месаролу, то від наших земель не залишиться ні сліду. Чоловіків уб'ють, жінок заберуть у рабство, щоб народжувати нових мешканців, а дітей змусять стати солдатами.

Серце Ясміни сповільнювало биття. Вона намагалася розставити все по місцях, але від цього її розум потопав у неминучій ненависті та розчаруванні.

— Через це мене відправили до Лейсінга? — не підіймаючи погляду, запитала. — Щоб мене, наче звіряче хутро, забрав собі ворог?

— І через це також. Але, батько хотів знайти підтримки, щоб повернути тебе. Тому він заздалегідь зібрався пливти до Ваоди. Хотів знайти там союзників, щоб потім знищити Месарол і…

— Мовчи! — грізно сказала Ясміна, вирівнюючи спину. — Я стала розмінною монетою. Товаром. І якщо інші пропонували за мене гроші, месарольці, наче злодюжки, просто захотіли заволодіти всім силою. А батько… для нього важливіше королівство, ніж донька. Тепер все зрозуміло. Якби я прийняла пропозицію Дальгора, нічого б не змінилося. На Еверластінг все одно чекала б війна… Виходить, все це через мене?

Не хотілося вірити, але лише такі думки заполоняли свідомість. Чому смерть постійно оминає її? Чому проходить повз, не даючи втекти від такої гнилої долі?

Холодний піт виступив на чолі. Вона стоїть перед відчиненими головними дверима палацу, бачачи перед собою армію. Замість квітучих вишень — стяги. Замість скрипалів — іржання коней. Замість танців — схвильоване тупцювання військових.

Про те, що весна закінчується, сповіщали гарячі промені сонця, які нещадно обпалювали людей, й висушували розтоптану землю, перетворюючи, колись зелені галявини, на суху пустелю.

Звикла до присутності командувача Золо, в оточенні незнайомих солдат, почувалася не зовсім спокійно. Розмова з сестрою не закінчилася сваркою, але й присягання вірності не пролунало.

Душа в цей час була ніби спустошена. Постійно прокручуючи в голові план дій, воліла б забути те, що почула від Долорес. А ще більше — викинути зі спогадів той лист, який вона знайшла в кабінеті батька. Листів було дійсно багато. Ніж, яким король відкривав пошту, зник. Печатки на нових аркушах зірвані. Отже, хтось їх читав після того, як Ленар Девон покинув палац і не повернувся.