Глава 34. Ігри долі

Чоловічий сміх боляче різав вуха та думки. Бронльф, схилившись над столом, заходився так, що з його рота пирхала слина. Він надпивав вино, й знову реготав. Це видовище дратувало Ясміну. Повела рукою до плеча, забувши, що в них відібрали всю зброю. Бессір стривожено поглянув на неї.

— Не треба! — прошепотів він лише губами.

Одна коротка мить встигла промайнути, як вихопивши зі стола ніж, кинула його в короля, змусивши присутніх підскочити зі своїх місць і направити рушниці в бік принцеси Девон.

Лезо встромилося у товстий шар хутряного плаща, порізавши ліве плече Бронльфа. Звідкілясь у радника з'явився кинджал, він виступив перед Ясміною, затуляючи її собою.

— Ох, не над тією людиною ви вирішили кпитися! — жваво говорячи, наставляє зброю на солдатів, що підбігли.

— Негідниця! — люто прокричав король. — Як ти посміла? Де ти взяла мужності, дівко, щоб кидати ножі в королів?

— Де взяла, там більше немає, — прогарчала, споглядаючи як він виймає лезо з тіла.

— Взяти їх! — скомандував король.

Зробивши кілька кроків назад, задкуючи, вона намагалася придумати, як врятуватися, але вояки вже наближалися, наставляючи дуло на Бессіра та на неї. Радник зробив помахи кинджалом, поранивши руки солдатам, але троє скрутили його, вибивши зброю, й потягнувши до дверей в кутку приміщення.

Ясміна залишилася сама. Дивлячись на чоловіків, що посміхалися наче хижаки перед здобиччю, вигадувала план дій.

— Тобі нікуди діватись, здавайся, дівко! Твої кораблі захоплені, а капітана стратять у тебе на очах, тому що висіти будете поруч, — старий засміявся, поправляючи бороду, по якій стікає вино.

Озираючись, розуміла, що шляху на відступ немає. Зробила ще два кроки, підійшовши до вікна. Стукнула по ньому, розкриваючи віконниці, підняла ногу і швидко залізла на кам'яне підвіконня.

— Вам не взяти мене живою!

— Стій!

Але в цей момент пролунали страхітливі звуки горнів. Вони не припинялися. Через кілька секунд сталися вибухи. Ясміна обернулася, стоячи на шаленій висоті над прірвою, ненароком подивилася вниз, побачивши бурхливі хвилі, що б'ються об підніжжя гір, на яких побудований палац. Здавалося, що на обрії палає море. Помаранчеві спалахи, у супроводі гучних ударів, розривали кораблі.

До зали забіг вартовий:

— Ваша Величносте, на нас напали! — злякано кричав юнак, не помічаючи дівчини, що стоїть у вікні.

— Її зграя? — кивнув Бронльф на Ясміну, солдат повернув голову, заціпенівши від побаченого.

— Ні, Ваша Величносте, — пробелькотів, не зводячи погляду з принцеси, — Прапори Сонця…

Чоловіки стривожено загомоніли. Прапори Сонця — імперія Соліс. Могутня, безжальна, з величезною армією, флотом, захищеними територіями та вірними людьми. Імперія, якою править жінка.

Холод по шкірі пронісся, викликаючи бажання терміново щось вдіяти.

— Злізай, хутчіше, ти мені потрібна, — король Бронльф почав підходити до вікна, але Ясміна відвела ногу до провалля.

— Знаю, знаю, що потрібна, — з посмішкою, заговорила, — ніхто крім мене борг не сплатить. Ніхто… і ти це розумієш, старий злодюжка.

— Краще померти, ніж опинитися в руках ворога, так, пташко? — почувся знайомий голос з відкритих дверей.

У спину юному вартовому впився меч, той широко розкрив очі, перелякано подивився на живіт, й закинувши голову, впав на підлогу. Прокрутивши меч у руці, гість, з посмішкою на губах, розпочав битися із солдатами.

Краєм ока, Ясміна помітила, що король та його підлеглі квапливо втекли через двері, в які виводили радника.

Хвилина, і всі вже лежать мертвими. Хто на столі, хто прямо біля вікна, під її ногами.

Сіре довге хутряне пальто вкрите бризками крові, волосся розплелося, вкривши пасмами вологе обличчя. Він підійшов до неї, простягнув руки.

— Звіре…

— Принцесо, — вклонився, всміхаючись. — Злізай, війна закінчена.

Невпевнено торкнулася його долонь. Він підхопив її, допомагаючи стати на підлогу, але її нога все одно наступила на мертвого солдата, від чого вона сіпнулася. Стиснувши за талію, переставив Ясміну, повертаючи спиною до вікна. Відчуваючи, що міцні руки не відпускають, підвела голову, щоб подивитися в темні очі.

— Як ти тут опинився, Алгой?

— Мене не полишала думка, що ти втнеш якусь дурницю. І я не помилився, — перевів погляд на вікно. — Дійсно, збиралася стрибати?

— Так, — спокійно відповіла.

— Але ж ти б розбилася, або об каміння, або об воду! — голос Алгоя став тихішим. — Я міг втратити тебе…

Він повільно притягнув її до себе. Торкнувся плеча, провів теплими пальцями по шиї, потім по тонкому шраму на щоці, завів долоню у волосся.

— Від тебе тхне кров'ю та смертю, — прошепотіла, заворожено дивлячись у темні зіниці.

— А від тебе морською водою і вином, — нахилився до обличчя, провів носом по шкірі, вдихаючи. — Що ж, пташко, я знову твій рятівник…