Глава 35. Прапори Сонця

Ясміна сиділа в залі, посунувши стілець ближче до вогню, й відвернувшись від мертвих тіл навколо. Простягаючи долоні до жару, потопала поглядом у помаранчево-чорному полум'ї, в якому миготіли спогади останніх місяців.

Алгою вдалося вмовити її почекати, поки він разом із солдатами, знайде та звільнить радника Гріджа і батьків. Тому, коли за спиною почулися кроки, вона спохватилась, озираючись. Але на порозі стояла жінка. Висока, з білим коротким волоссям, у сріблястих обладунках, поверх яких висить жовтогаряча накидка. Тримаючи з легкістю клеймор[1], гостя направилася до Ясміни, ховаючи зброю.

— Кетра Граш, — подала руку, дивуючи міцним рукостисканням.

— Ясміна Девон, — трохи збентежено, але впевнено промовила.

— Сподіваюся, вам не встигли зашкодити?

— Ні, ви вчасно. Навіщо вам чужа війна?

— Звістка про вас давно надійшла до Соліс. Вся імперія щиро хвилювалася за ваше становлення, як воїна. Але ми не знали, хто саме ворогує з вами, поки не отримали листа від короля Алгоя. Він попросив допомоги, пояснивши, що вас заманили в пастку. Оскільки, в нього немає флотилії, я не змогла відмовити.

— Все одно не розумію, навіщо вам, далекій імперії Соліс, витрачати свої сили, гроші, війська, щоб допомогти мені?

Кетра склала руки за спиною, уважно дивлячись у чорні очі Ясміни. Видихнула, й відповіла:

— Вважайте, що це жіноча солідарність.

— Але…

— Скажіть, Ваша Світлосте, ви добре пам'ятаєте свій життєвий шлях? — жінка повільно крокувала кімнатою, не звертаючи уваги на померлих.

— Так.

— Я добре пам'ятаю, як йшла до влади, з чим та ким довелося зіткнутися. Пам'ятаю кожного, хто допоміг, і того, хто зрадив. Впевнена, і ви також, — мигцем подивилася, — бачу по очах, що так. Гадаю, можете уявити, який шлях я пройшла, щоб стати імператрицею?

Ясміна мовчала, але Кетра продовжила говорити:

— Обираючи владу жертвуєш власним життям. Мені сорок років, і я не маю ані сім'ї, ані дітей. Навіть тих, кого вважаю друзями, приховую від стороннього ока. Тому що всі вони — моя слабкість, моє болюче місце, по якому можна вдарити. І я не хочу, аби через мене страждали рідні люди. Знаю, що ви і це розумієте, оскільки ваших батьків досі немає в цій кімнаті.

— Бажаєте, щоб я віддала вам острови Ваоди, на знак подяки? — підійшла до вікна, роздивляючись чорні хмари диму над морем, від згорілих кораблів.

— Острови? — жінка прокашлялася, теж підійшла до вікна, ставши поруч. — Мені вони непотрібні. Імперія Соліс багата та родюча, не маємо потреби в кам'яних архіпелагах. Проте, дам пораду — не розкидайтеся землями, особливо... коли є інші претенденти.

— Що ви хочете цим сказати?

Ясміна повернулася обличчям до Кетри, але двері в кутку відчинилися, й з них вийшов Брен Алгой, а позаду нього кілька вояків, що вели побитого радника, й виснажених, блідих… її батьків.

На очах навернулися сльози, а руки затремтіли. Та гординя і образа не дозволили зробити перший крок до них, хоч серце відчайдушно боліло, намагаючись докричатися до свідомості.

— Доню! — схлипнула мати, підбігаючи.

Худенькі руки оповили Ясміну за спину, та вона не ворушилася. Лише тихо сказала:

— Не плач.

Не зводила погляду з батька. Ленар Девон залишився стояти коло дверей, порожніми очима дивлячись на доньку. Вони ніби продовжували німу суперечку між собою.

— Підготуйте корабель, я хочу додому! — хрипло вигукнув, відвертаючись.

“Навіть не підійдеш, батьку? Не обнімеш? Не попросиш вибачення?” — кричала подумки Ясміна, але не проронивши й слова, перевела погляд на Алгоя.

Він, немов відчувши її стан, квапливо дав команду солдатам, які почали виводити короля та королеву Девон із зали.

Кетра уважно спостерігала за всіма опершись рукою об підвіконня. Вирівнялась, підійшла до Ясміни.

— Загорнись у терен, і тоді твоє серце стане байдужим, — прошепотіла, нахилившись ближче. — Прапори Сонця завжди прийдуть на допомогу, запам'ятай це, сестро! Щоб не сталося, ти можеш прийти до мене і я не прожену. Зрозуміла?

Ясміна кивнула, зціпивши зуби від того, що Кетра сильно стиснула її зап'ястя:

— Твої землі — це твій дім. Не втрать їх! — зиркнула на Алгоя, й миттєво відпустила руку, відходячи.

Зо п'ятеро солдатів очікували імператрицю біля дверей. Озирнувшись наостанок, жінка обвела поглядом залу: мертвих, кров, вогонь, біле обличчя принцеси та суворе месарольця… Ні слова не сказавши, гучними кроками, дзвенячи сталевими обладунками, квапливо пішла геть.

— Ходімо, хочу на свіже повітря, — проговорила до Алгоя, коли той підійшов, й захотів взяти за руку.

Таких величезних кораблів вона ще не бачила. Яскраво-жовті прапори, з малюнками червоного сонця, барвистими плямами майоріли посеред сіро-синього моря Суоф. Кетра Граш, у супроводі нескінченної кількості солдатів, вже направлялася до причалу, де на них чекали дерев'яні човни, повільно гойдаючись на неспокійних хвилях.