Глава 37. Звана вечеря

Не збираючись здаватися, принцеса стояла перед дверима, які ведуть до зали, де за накритими столами, вже сидять гості та король з королевою.

У пишній сукні багряного кольору крові, з довгими рукавами, та коміром, що прикриває шию, із хвилястим волоссям, високо підколотим на потилиці, вона на мить затрималася, щоб зібратися з духом і силами, витримати цей вечір.

Настала тиша, коли Ясміна ступила перші кроки. Опустивши руки в тонких рукавичках, схрестила пальці, й повільно йшла повз гостей, які підвелися, аби привітати її. У центрі стола, на троні, у синьому оксамитовому вбранні, батько та матір. З правого боку від короля Ленара вільне місце для неї. Трохи відвівши очі ще лівіше, ледь не здригнулася. Берталан Гаспар. Стоїть, посміхається. Кивнув їй. Отже, король визволив свого радника, це означає, що нічого не зміниться…

— Повертаєш щурів на борт? — непомітно прошепотіла, сівши праворуч від батька, навіть не дивлячись в його сторону.

— Повертаю команду на законне місце, — відповів, продовжуючи всміхатися гостям. — Про ув'язнення Гаспара ми з тобою поговоримо пізніше. Він був на межі життя та смерті.

Ясміна вишукувала поглядом серед присутніх лорда Дальгора, але того ніде не було. Хвилювання підступало, заважаючи спокійно дихати. Подивившись на келих з вином, не наважилася відпити. Колишні страхи повернулися. З іще більшою могутністю. Вона, ніби опинившись у минулому, знову відчуває себе непотрібною. Найгіршою. Винною у всьому.

Опустивши очі, замислилася. А коли підвела, ненароком подивилася на стражників коло величезних дверей, вкритих мерехтливим світлом від тисячі свічок, що знаходяться в залі. Чоловік у сталевих обладунках, що тримав меч лезом донизу, дивився прямо їй в очі. Командувач Золо! Здалеку вона не одразу впізнала його. Ще вдень, коли вони з лордом їздили до його хати, він мав вигляд втомленого старого, з відрослою бородою і байдужим виразом обличчя. Але зараз, це той самий бородань Золо, який весь цей час був вірним помічником і воїном. Він тут! А отже, і вона не сама. Значить, є той, хто в разі чого допоможе і захистить. Дихати стало легше…

— У важкі часи, які настали для нашої імперії, вдячний, що ви знайшли можливість бути присутніми сьогодні! — заговорив король Ленар, підвівшись, і тримаючи в руці келих. — Під час війни наші друзі стали ворогами, а вороги друзями. Стабільність похитнулася і мало не впала. Але нас не поставити на коліна!

Люд у залі загудів, хтось стукав кулаками, а хтось ложками об дорогий керамічний посуд.

— Слава королю! — викрикнули з кінця застілля.

— Кінслінг та Ваода вирішили привласнити собі землі Етерніті. Як ви вже знаєте, під час ділового візиту, король Бронльф підло захопив мене із дружиною, кинувши до в'язниці. Взяв у полон, аби разом із сусідами здійснити свої підступні плани. Але! — цілковита тиша настала навкруги. — Але завдяки допомозі імператора Томаса Ріола, швидшого йому одужання, ми отримали підтримку, у вигляді достойнішого радника Бессіра Гріджа, разом з військом та флотом. А також тих, кого ми вважали за ворога — короля Месарола, Брена Алгоя. Й, звичайно, неоціненну допомогу нам надали мешканці чужої імперії, імперії Соліс. Їхній внесок у порятунок колосальний. Ми перемогли і тепер вільні!

Почали лунати аплодисменти та овації радощів. Кілька сотень гостей раділи, вважаючи, що війна завершена.

Відчуваючи чийсь погляд, Ясміна обережно роздивлялася людей. Зрозумівши, що на неї пильно дивиться радник імператора Грідж, якому вона почала довіряти після пройдених випробувань, розчаровано всміхнулася. Він підтиснув губи, похитавши головою, наче німою мовою кажучи: "Не треба! Не журися. Тобі не потрібна вдячність короля, адже ти врятувала свій дім, а це важливіше, ніж слова батька".

Але вона знала, що це не кінець. Знала, що Алгой дотримає слова і не залишить вечір без пригод.

"Де ж лорд?" — хвилювалася, так і не знайшовши його серед гостей. Звісно, Золо хоч і втратив руку, може битися, але ж домовлялися, що й Дальгор буде присутній на святкуванні, аби не залишати її одну серед безлічі зрадників.

Пролунав вигук стражника, який повідомив про прибулого гостя. Подвійні двері відчинилися, й до зали увійшло четверо чоловіків, вбраних у чорний ошатний одяг, а позаду них, гучними кроками ступав Брен Алгой. У шкіряному пальто до підлоги, з пухнастим коміром з вовка, голова якого звисає з лівого плеча, з зачесаним волоссям і охайною бородою, він, вже не як хижий звір, а як владний правитель ступав палацом. Його спопеляють поглядами ті, хто й досі вважають месарольців супротивниками. Жінки з острахом охають, а пузаті вельможі помітно напружилися.

Лише Ясміна видихнула з полегшенням. Ніби зараз нарешті все вирішитися раз і назавжди…

— Брен Алгой, — прокричав бохтар[2], — володар та король земель Месарола, Кінслінга, Ваоди…

Люди в залі ахнули від почутого. Ком у горлі підступив. "Він все-таки забрав собі й Ваоду. Загарбник!" — думала вона, стежачи за рухами Звіра.

Не сівши на заготоване для нього місце, Алгой став перед столами, по центру зали, зупинився, високо піднявши підборіддя, дивлячись на всіх зверхньо.

— Сьогодні, — почав він, коли настала тиша, — я прийшов сюди не заради ваших вдячностей. Хочу сказати королю, що мені не потрібні його сто тисяч золотих. Я прийшов просити руки принцеси Ясміни Девон!