Глава 40. Коли злітає пташка...

Вераад. Столиця імперії Етерніті. Палюче сонце осушувало прохолодні сльози. Пальми та квітучі сади ароматами п'янили свідомість. Люди в білому та жовтому вбранні. Церемонія, під гучні мелодії заходу. Свято. Але не для неї.

***

Півтора місяці тому...

Король Ленар Девон та його дружина, королева Мілена Девон, забравши наймолодшу дочку, принцесу Долорес Девон, втекли з Еверластінгу.

На честь загиблої сестри Белінди, за розпорядженням Її Величності Ясміни Девон, було встановлено пам'ятник у вишневому саду біля палацу.

Оскільки правителя не залишилося, Палатою Лордів одноголосно було прийняте рішення коронувати відважну принцесу. Більше ніхто не глузував і не поводився зухвало. Чоловіки, знаючи, який шлях вона подолала, розуміючи, що знаходилася за крок від смерті, ввічливо та з повагою схиляли перед нею голови.

А потім… потім планувався візит до Месарола, до брата Брена Алгоя — Адама Айта. Але все скасувалося через важкий стан Ясміни. Заслабла, вона кілька тижнів провела в ліжку, під пильним наглядом лікарів, які прибули з усіх зруйнованих королівств.

За двадцять днів після трагедії на весіллі, помер лорд Фредерік Дальгор. Він довго боровся, та попри силу духу, так і не прийшов до тями після поранення.

***

Сьогодні Вераад святкував обрання Імператриці. Ясміна Девон набрала більшість голосів серед усіх нащадків та претендентів.

Тонка корона з білого золота прикрашала чорне волосся. Світла сукня трохи приховувала надто бліде жіноче обличчя.

— Якби я міг щось для вас зробити, — з-за спини нахилився Бессір Грідж, — тільки скажіть.

— Дякую, мій раднику! На жаль, я більше нічого не хочу. Чи можете ви обіцяти, що коли я помру, віддасте свій голос за гідного наступника? Той юнак, син короля Кінслінга, не викликає довіри.

Втомленим поглядом роздивлялася площу, на якій накрили столи для всіх мешканців, а не тільки для вельмож. Сидячи під навісом у кріслі, захищена від гарячого сонячного проміння, вона ніби вишукувала в натовпі знайомі риси. Немов з миті на мить перед нею з'явиться люб'язний красень Дальгор, зі своїми шанобливими розмовами. Або хтось грізно прошепоче на вухо, нагадуючи, що треба боятися… І, коли цього не траплялося, пригнічено заплющувала очі, дозволяючи сльозам вириватися на волю.

Тиждень тому з імперії Соліс, поштовою чайкою надійшов лист, із запрошенням від імператриці Кетри Граш відвідати їхні землі й отримати можливу допомогу від тутешніх лікарів. Але часу на такий довгий шлях у Ясміни не було. Між можливістю керувати чи померти в морі, вона обрала перше. Звісно, її вмовляли, запевняючи, що це шанс на порятунок, та тільки їй було відомо, що сили на межі й кожний наступний крок може стати останнім.

Серед людей почали ходити повір'я, що трон отруйний, і той, хто хоче ним заволодіти — помирає.

Ціла купа незнайомців, які вважали себе владними персонами імперії, намагалися переконати Ясміну, як потрібно керувати тими, хто був можливими зрадниками колишнього імператора. Лише вона знала правду. Вона назавжди зачинила її у своєму серці. І ця правда згине разом з нею…

***

— Ваша Величносте, у нас гості! — повідомив Бессір, повертаючись з площі. — Адам Айт!

— Що? — нахмурилася. — Проведи мене до нього!

Піднявшись, старалася приховати слабкість ходи, похитнулася, але радник вправно підтримав за лікоть, не давши показатися перед народом жертвою, яку потрібно жаліти.

— Дякую, друже, — тихо сказала, відповідаючи людям на уклін легким кивком голови. — Я зрозуміла, чого хочу. Повернутися додому…

Чоловік поглянув на неї з розумінням, відпустив, з тривогою йдучи поруч, щоб будь-якої миті підхопити імператрицю. Вона не бажала, аби всі бачили її кволість, тому вперто прагнула самостійності.

— Так довго я вже тут, що встигла засумувати за свіжими лісами Деновінга, за зеленими озерами, за ароматами хвої та моря. Хочу померти вдома, Бессіре! — з надією глянула на пониклого товариша.

— З отриманням нового титулу, Моя Величносте, на вас чекає багато важливих справ. Вони не дадуть вам сумувати на заході, — всміхнувся своєю звичною грайливою усмішкою.

Палац знаходився далеко від площі, де відбувалося святкування, тому, сівши в карету, Ясміна видихнула з полегшенням, нарешті опинившись у тиші.

— Я настільки бажала влади, незалежності, поваги, що не помітила, як завершилося моє життя. Друже, чому тільки коли сонце сідає, починаєш помічати красу світанку? Чому зараз, коли бажане отримане, я не відчуваю задоволення?

— Можливо, це все через хворобу? — знизав плечима. — Ти так хотіла боротися до останнього, що не помітила, як кінець прийшов, от і все…

Схиливши голову, завжди бадьорий Бессір, замовк. Запустивши долоні у волосся, половину дороги просидів без слів.

— Я не хочу, щоб ти померла, Ясміно! — раптом повернувся до неї. — Але якщо я буду знати, що ти хоч на мить сумніваєшся в тому, що зробила, вважатиму війну програною! Чуєш?

Сльози прозорими ріками потекли з куточків очей. Губи затремтіли. Ставши слабкою фізично, вона втратила здатність вгамовувати почуття та емоції.