2

Десь, там, за лісом, тихо жило глибоке озеро, яке Бог знає коли утворилося. Воно було тут завжди і наче охороняло гору яка височіла над усим селом. Гора та поросла чагарниками та розсипалася скелями, але там, на самісінькій вершині була хата. Старезна, вона стояла та бачила на своєму віці багато дивного та страшного. Але років так із сотню тому, не було тут ніякої хати, а цвів прекрасний сад із дуже смачними вишнями. Та такими червонющими вони були, що манили кожного хто проходив повз них. Сільські дівчата мало не кожного літнього дня гулянки тут свої влаштовували. Хороше місце було, до одного моменту. Монголи прийшли на землю нашу, і полили її кров'ю тих хто боровся. А на тій горі, посеред саду хутір свій утворили. Кожен хто насмілювався пройти повз, був убитим. І от настала черга іти на гору Назарові Чорному. В селі його дубом звали, бо крепким та дужим був. Мав він кохану та й коханку мав. Жінки крутилися біля нього, а він любив одну єдину Мокрину. Але та відмовляла йому, бо не пристало це не зарученій дівчині із хлопцем своїм гуляти, от він і знайшов собі іншу. Але коли прийшли монголи, то поклявся, що покине він ту нечисть, яка його приворожила та вернеться до Мокрини своєї. От вона наївна й повірила, та віддалася воїнові своєму, втративши свою невинність.
А коли взнала, що все село вже знає, що вона зробила, то не стала плакати, а готувала помсту. Мокрина та була не простою дівчиною, плітки ходили що знає вона щось, адже в свій час козака з такими ранами вилікувала, всі думали, що вже в могилі він, а вона за день управилася, а він на другий уже й меча взяв у руки. 
А якщо пліткам вірити, то справді Мокрині тій знання від баби своєї передалися, коли та на смертному ложі лежала. Хоч і сила та була ще не розвинена повністю, та не відкрита, але знахаркою Мокрина вже спробувала бути.
Молода дівчина кожної ночі, ходила та траву всяку збирала, а коли запалила її в хаті своїй, то привиділась їй бабця та й розказала страшну таємницю, якою Мокрина почала користуватись.
Назар Чорний був вже майже на вершині гори, гнався за звіром. Як тут, серед ясного неба хмари почали з'являтись, та такі чорні, що світа білого не було видно. А вітер який зірвався, спочатку пилюку несло, а потім дерева виривати стало. А хутір той разом з монголами смерч зніс, та виривав той сад вишневий, утворюючи на вершині лисе місце, галявину. Назар дійшов до тієї галявини, та став посередині. А потім грім, блискавка, та така сильна, що нічого не було чути після того. Потім перед хлопцем кохана його постала, у одній лише сорочці білій.
- Вибач мені, Назарчику, я ж думала ти чесний хлопець, а ти наді мною наругу здійснив, а потім усьому селу розповів, що я повія.
- Відьма проклятая! Це ти зробила все? Треба було мамку слухати, казала що б з тобою не зв'язувався!
Прогримів грім, а потім блискавка, неначе розлютилася, та влучила у самісіньке серце те чоловіче. 
Розвиднілося. І на місці де стояв хлопець виріс величезний дуб, а Мокрина, розчавлена втратою коханого, повісилася на тому ж дереві. Кажуть, що так вона назавжди об'єднала їхні душі, щоб Назар вже ніколи її не покинув.
От і зараз в хаті тій живе стара баба Мокрина, обминають всі гору ту, бо бояться накликати біду на себе. А коли Мокрина спускається до озера того глибокого, щоб води взяти, то ніхто й біля озера не ходе. Страх бере своє. А то вже кожному вирішувати, та Мокрина з історії гіркої живе тут, чи інша…
Ох, як же Юзі боляче було. Серденько її розривалося, ятрилося від болю того. І могла вона розповісти те тільки брату своєму та подрузі вірній.
- Стефо, чому ж так вчинив він? Навіть не попрощавшись…
- Панночко, ти забудь, забудь про нього. Не можна плакати до заручин твоїх, не годиться.
- Та що ви всі торочите одне і теж! Мені наче серце вирвали, а душу у вузол скрутили.
У розмову втрутився Микита Олегович, знову втираючи сльози сестрі своїй.
- Юзефіє! Перестань плакати! Тобі вже всі казали, що не плач, а ти ж нікого не слухаєш, вперта така. В кого ж ти вдалася?
- В тебе! Ти ж матінку не послухав, та на Зоряні одружився, а вона тебе просила.
- Так, а ну досить. Вставай. Дивись, яке сонце за вікном, іди розвійся. На вечорниці сходи, підеш? Я з тобою піду.
Дівчина залилася сміхом, крізь солоні сльози.
- Не пристало це одруженому чоловікові на вечорниці ходити! Скажи Стефо, який посміх буде!
Стефа і собі сміятися почала, а Микита тільки те й робив, що дивився на них, та очима кліпав, а потім зрозумів, що бовкнув, та й сам засміявся від того. 
Почався обід. Вся сім'я Закревських і Стефа, сиділи за одним столом. Юзя вже не була така заплакана, але не було на личку її посмішки.
- Доцю, щось сталося? Чому сумна така? - спиталася Зоя світ Андріївна. 
- Та картаю себе матінко, за те що з вами до кравчині не поїхала.
- А чого ж не поїхала, ми так і не знаєм. - запитав Олег Панасович. - Цілий день із світлиці своєї не виходиш.
- Я…
Не знала що сказати, молода дівчина та й за неї брат її вступився.
- То я ж приїхав, а вона до Тимоша так і не дійшла. Як же це через такого красеня пройти повз можна.
Юзя кинула на Микиту Олеговича вдячний погляд і продовжила копирсатися в тарілці, бо їжа зовсім до рота не йшла. Все таки Юзя згодилася, щоб піти по центру села прогулятись, але на вечорниці не хотіла йти. Взяла вона із собою Стефу, але пані із кріпачкою своєю не могла гуляти як із подружкою, тому у Юзі були інші подруги.  Дві сестри.Близнятами не були, але в один день та й в один час родилися. Різними були як вогонь і вода, але схожими як дві краплі дощу. Перша звалася Орина світ Онуфріївна Терещенко, друга - Леся світ Онуфріївна Терещенко. Дивні були, то посваряться, що тиждень не розмовляють, а то ходять за ручки, як не розлий вода. Волосся обидві мали світле-світле, та наче шовкове, були такими ж маленькими та тендітними, як Юзя. Але була в них одна єдина відмінність - колір очей. Одна мала карі, наче чорні, а інша зелені, в які свого часу був закохався молодший син пана польського - Януш Вітольдович Яблуневський. Але про нього ще буде згадка в житті нашої Юзефії світ Олегівни, велика та добра згадка буде.
- Йой, як гарно, вишні цвітуть, пташки щебечуть! - все не замовкала Орина.- Який день прекрасний!
- Так, а он зозуля кує… ой, чуєш замовкла, мабуть кінець прийшов твій. - огризалася Леся.
- Та щоб тебе собака вкусила за твій язик без кісток!
- Це ще в кого він без кісток?!
- Дівчата, припиніть, скільки можна вже сваритись?
Юзя була не в гуморі сміятися разом із ними, адже серце її дівоче ще й досі кровоточило. За весь день посмішка так і не з'явилася на лиці її гарному. Печаль переростала в образу, цього дівчина найбільше страшилася. Думала, що коли злитися буде, то розлюбить та й ненавидіти стане. На зустріч дівчатам ішов справжній красень - Іван Підгірний, брат вірної подруги Стефи. Стефа, як побачила його та й схотіла відразу побігти до нього, але вчасно згадала, що залежна вона від пані своєї. Подивилася вона на Юзефію, а та без слів її зрозуміла, та й дозволила. Біглася Стефа так швидко, наче ніколи в житті так не бігла. Брата ж бо сім місяців не бачила, по сіль їздив. А Іван той ніс мішки із пшеницею, а як узрів Стефу то покотилися ті мішки по землі і побіг він їй на зустріч.
Багато ти своїй прислузі дозволяєш. - озвалася Леся. - Без дозволу побіглася зразу брата побачивши.
Вона мене спитала, Лесю. А як не бачила, то не кажи.
Доволі різко відказала Юзя. Недолюблювала вона другу сестру, дуже вже зверхньою вона була. А Орися стояла як зачарована і дивилася на зустріч брата із сестрою, мало не розчулившись. Кохала вона кріпака того, але ні йому, ні собі признатися не хотіла. І скільки вже женихів не приходило до Орини, ніякий не подобався, бо не були вони схожими на Івана. 
Хлопець провів сестру свою до панни, вклонився низько, бо батьки ж Юзефії за кріпака мали Івана, але Олег Панасович довго думався чи не зробити його вільним. Потім прийняв рішення про, яке тільки Юзя із матінкою своєю знали. Так і сказав: "От доробить рік цей, та й відпущу." До тепер молода панна ховає цю таємницю, яка так би зігріла серце подрузі вірній.
- Панночко, як поживаєте? Сумні ви якісь сьогодні.
- Та то тобі здається, Іване, краще скажи, що ти бачив коли по сіль їздив.
- Ой, та що бачив, дорогу та воли попереду, але одне все ж було. Море.
- Море? - сказала Орина, неначе смакувала це слово. - Я так хотіла його побачити на власні очі!
- Панно Терещенко, воно прекрасне, нічого не скажеш.
Коли слова ці вимовляв, то такими очима дивився на дівчину, що аж відвести їх не міг, коли на нього якась стара міщанка кричала, за те що мішки розсипав посеред вулиці.
А Орися вже враз і розтанула, та дивилася прямісінько в очі, відчуваючи, як лице її червоніти почало. Тоді й відвернулася.
Довго ще гуляли вони, до темного вечора, а потім сестри Терещенко на вечорниці йти зібралися та довго-довго вмовляли Юзю, щоб з ними пішла. Та вже не витримала та й згодилася. Тільки пішла, додому із Стефою, щоб хустку змінити, яка весь день на плечах була..
  - Ось ця. Гарна?
- Гарна, панночко.
-Стефо! - зойкнула дівчина неначе чорта побачила.
- Що?
- Тобі ж теж хустку треба!
- Я не візьму, це дуже дорогий подарунок.
Але Юзя вже зодягала на витривалі плечі подруги, червону із китицями хустку. А сама одягнула найдорожчу її серцю. Від Тимоша. Зелена, та так розшита нитками золотими, що блищала вся на світлі місячному, коли вже йшли вони до хати Мельниченків.
Мельниченки не скупі люди були, бо мали доньку одну, яка була дарована Богом дуже важко. Ксенія світ Іванівна личком не дуже вдалася, але вдачу гарну мала, завжди удача на її стороні була. Тому й нареченого уже знайшла собі, а заручини скоро мали відбутися. Ксеня накривала на широкий стіл, як ось у двері постукався хто.
Відкрито там! Заходьте як з добром завітали.
До світлиці Юзя із Стефою зайшли, та й сміються як не в себе, а Ксеня дивиться на них, як на божевільних та й питається.
Що таке? Замурзалася може я?
Та ні, Ксеню, там всі кури на двір повилітали, та й на людей кидатися стали. Ми не могли зайти через півня того. Він навіть на панночку накинувся.
Розповіла Стефа, не припиняючи сміятись. А Юзя не зогляділася як кров від невеличкої подряпини по ручці її біленькій стікала.
Йой! Та матінка ж мене з дому потім не випустять, якщо вони збитків комусь зроблять, Стефо, поможи мені загнати!
Панно, ти залишишся тут сама, я допоможу Ксені?
Так. Іди, не хвилюйся за мене.
Зосталася Юзя сама в світлиці тій. Побачила тарелі із їжею та й заходилася розтавляти їх на стіл високий. Закінчила справу свою, та й сіла на лаву відпочивати. Скрип дверей, змусив дівчину повернути личко своє. Важкі, вони відчинилися та й зайшов у кімнату син пана польського Януш Вітольдович Яблуневський. Зустрілися вони поглядами, і дивилися так десь із хвилину, а потім панна вклонилася.
Добрий вечір, пане. Господиня дому зараз зайнята трохи, та й я допомогти вирішила, щоб швидше було.
Хлопець і собі вклонився, хоча не мав би, бо вищим він був за станом, але таку натуру мав, що всіх людей рівними вважав, чи то кріпачка стояла перед ним чи княжна.
Добре, пані, зовні почекаю, а то ще плітки підуть про нас із вами. - замислився, і ще хотів щось спитатися, але передумав.
Дійшовши до дверей все таки знову подивився на Юзю і наче рідною вона була йому, і вирішив він душу їй відкрити.
Панно Закревська, а чи не бачили ви Орину світ Онуфріївну Терещенко?
Бачила, пане Яблуневський, вона теж прийде скоро. - завагалася спочатку, але сказала те що так вкололо серце те парубоче. - Але не сама вона прийде, а з сестрою своєю… і ще пане, не пропонуйте їй танцювати з вами, не погодиться вона.
Має іншого вона у серці своєму?
Юзефії і говорити нічого не треба було, як по очах Януш Вітольдович побачив відповідь свою.
Поранилися ви, панно. Візьміть хустинку мою, за те що правду мені відкрили, хоч і гірку моєму серцю.
Не тільки вам гірко пане. Дякую.
Щось не відпускало Януша від дівчини цеї. Добре було з нею розмовляти, наче розуміла все вона, без слів розуміла. Юзі ж було шкода парубка того, але ж затишно так було її та безпечно коли стояв він перед нею. І наче розмовляли вони, без слів розмовляли, поглядами. І розуміли серця їхні все, що на душі було один в одного.
Не знали молоді люди що їм доля готувала. Не знала Юзя, що перед нею муж її майбутній стояв. А Януш все зрозуміти не міг чому ж поряд дівчини цеї так спокійно йому.
Та хто це двері тримає? Юзефіє, відкрий! Чи ти там із кимось про кого нам знати не треба?
Засміялася Ксеня, гостра на язик була дівчина, що на думці було те й казала. Януш наче отямився від слів тих, й відкривши двері побачив величезні здивовані очі Ксенії із Стефою.
Йой, пане, вибачте мене дурну голову. Не думаю що кажу, та й таке виходить. А ви до нас завітали?
Вечір добрий, панно Мельниченко, я вже йти збирався, а зайшов я, бо… - та й не знав що казати.
Пан зайшли, бо хустинку на дорозі знайшли. А то моя виявилась, то Януш Вітольдович мені й віддав.
Юзя насилу слова зв'язувала, тому що брехати не любила та й не вміла і враз зачервонілося личко її красиве.
То ви залиштесь, гості вже йдуть. А мені буде не гарно виганяти вас.
Справи в мене невідкладні є, панно, не можу… - але Ксеня вже закрила двері і запрошувала до столу.
Ай, пане, робота та завжди буде, а веселитися можна тільки зараз, коли ще жони ви не маєте. Чи заручені може вже?
Ксеню, а де глечик з узваром? Не знайду. - озвалася Юзя, викручуючи пана із такої ситуації.
У кухні він. Іди, вже сама знайду!
До світлиці гостей все більше сходилось, дівчата хлопців своїх приводили, бо які ж то вечорниці лише з дівчатами. Кожна хустка була гарніша за іншу, а стрічки різнокольорові були в дівчат у косах тих шовкових, уплетені. Парубки ж найкращі кунтуші одягали, та чоботи, чорніші від ночі, які блищали, смолою намащені. А які багтші були, то соболя чи куницю на комір чіпляли, чорні та коричневі хутра красувалися на широких плечах, але скільки Юзя не шукала, не могла знайти того рудого хутра лисиці молодої, яке завжди Тиміш зодягав. Не видно було чуприни його чорної та кучерявої, а очей тих кобальтових, дівчина і зовсім не бачила. 
Прийшли і панни Терещенко. Орина світ Онуфріївна синю хустку на плечі накинула, а Леся світ Онуфріївна жовту з довгими китицями. Але орнаменти були однакові на обох хустках, хоч і різнилися вони кольором.
Невже помирилися? Щось в лісі здохло. - сміялася Ксеня.
Так, ми тепер подружки навіки. - озвалася Орися. 
Ну навіки, не навіки, але зараз ми справжні сестри.
Леся усміхнулася, і Юзі здалося, що жодного разу вона не бачила усмішки Лесиної. Лице, яке було похмурим завжди та не задоволеним, наче світлішими стало. Хоч і сестри, але різні були. У Орини ж оченята світились щастям, а коли сміялась вона, то маленька ямочка на щічці рум'яній, з'являлась. Януш, який навпроти дівчат тих стояв не міг погляду відвести від коханої своєї, така вже хороша та мила була вона для серця його.
Йой, а давайте на гору Чорну підемо? - запропонувала Ксеня.
Ти що, зовсім вже? А що робити будеш, як баба Мокрина вийде? Та ще й вночі. - спитала  якась дівчина, із червоною хусткою на плечах.
Та то вигадки все, була б вона страшна така, то вже б давно щось зробила з селом цим. - переконувала Ксеня.
Теж так думаю, не вірю в це. - відповіла Леся, яка майже завжди мовчала.
Страшно, дівчата, не піду. А ще холодно.
Відповіла Орися, ще більше закутавшись у хустку свою.
Підеш, як вже я йду, то й ти підеш. - сказала Леся, і дала зрозуміти, що іншої відповіді не прийме.
Юзя вже й теж іти збиралася, та Стефі не добре було, щось. Але та говорила, що не пристало це пані за кріпачку свою хвилюватись, і через неї на гору не йти.
Я до дому сама дійти зможу, а тебе Іван проведе, потім. Так, брате?
А ти точно дійдеш?
Але потім і замовк побачивши, як Стефа подивилась на нього.
Ішли вони довго, майже усією компанією. Літо було, тепло, та ще й смеркатися почало. Гарний вечір. Ось їх уже й озеро глибоке та синє стрічало. Вони й домовилися, що коли зійдуть з гори, то прямісінько в одязі зайдуть в озеро, щоб світанок зустріти. А як половину шляху пройшли, то хлопці вже наввипередки бігли, бо об заклад на гроші побилися, щоб першим на вершині бути. Були й ті, які просто або не хотіли бігти, або знали що не виграють, та й блазнями стануть, а в когось грошей при собі не було. Юзя крокувала крученою стежиною сама, сестри вперед пішли, а Ксеня до хлопця свойого. Але не було їй цікаво до хати тої дійти, роздивлялася вона дерева та квіти, які стрічалися їй на шляху. Та й від'єдналася вона від молоді тої, яка все вище і вище підіймалася. Верби, тополі, навіть клени шелестіли над нею. Але йшла вона до вишні червоної, та такі ж грона висіли, що гілля те вгиналося. До дерева того не змогла дійти, бо на місті нього хата стара з'явилася, наче й не було тієї вишні тут ніколи.