3

Хата низькою була, із давно не біленими стінами та маленькими вікнами. Почорніла від часу солома, була густими рядами встелена на даху будівлі, а підмурка вже й видно не було, бо в землю просів. В хаті світилося, Юзю наче потягнуло туди, та й стояла вона біля дверей крепких. Вагалася.
- Заходь.
Чи то почулося їй, чи справді сказав хто, але голос жіночий був, хрипкий від старості, певно. Двері легко піддалися ніжній ручці дівочій, і побачила Юзя стареньку бабу, яка сиділа на лаві та й тканину пряла, крутячи запилене веретено. 
- Чого ноги привели тебе сюди? Питай.
Баба спокійною була, але на дівчину не дивилася. Довге, сиве волосся діставало до п'ят, бо розпущене було. Юзі подумалося, що сором то який був, старій жінці без кибалки ходити. Лице зморшкувате, але ж при молодості своїй красивою була, певно, а руки грубі із доволі довгими нігтями. Сиділа в сорочці одній, а на рукавах вишита була відьмина трава. Побачивши це, Юзі морозно стало, а обдивившись хату ту, у глечиках мандрагора та молочай стояли. А на стінах засушені вітки белени та хрестовика висіли. Враз голова у дівчини помутніла, а в очах потемніло, але жінка і далі говорила.
Далеко він вже. Не вернеться живий, якщо не врятуєш його. Але дорогу ціну сплатиш ти за життя його. Та й зістаришся, так і не дочекавшись парубка того.
- Яку ціну, скажіть прошу вас! - скрикнула з відчаю Юзя.
- Не можу, і не в силах змінити це. Сама доля зробила такий вибір для тебе. Можу лише вік твій продовжити.
- А я можу красивою зостатись, до часу того, щоб не розлюбив він мене коли побачить. - вже не бачачи нічого перед собою запиталася дівчина.
- Можеш. Тільки віддай мені дещо.
- Що?
- Цноту.
- Але…
Не встигла вона договорити, як повіки важкими стали та й закрили світ той ясний. Баба підвела погляд своїх очей, які точно людськими не здавалися, а зміїні нагадували. Зниклася хата та, а Юзю за руку схопила рука тепла та дужа, змушуючи прокинутись від сну того дивного.
- Панно!
Януш підхопив дівчину за стрункий стан бо не тримали її ніжки ті в чобітках червоних. Непритомною лишалася, поки сльоза чиста по щоці не покотилася. Відкрила свої оченята карі, і побачила схвильоване лице пана Яблуневського. А він так перестрашився, що аж обійняв молоду панночку. Юзя ж наче в перини впалася, хороше її було коли гарячі та сильні руки за стан та плечі обіймали. Наче зігрівали вони серденько те скалічене. Коли ж зрозумів, що зробив, хлопець відсторонюватися почав.
- Вибачте, пані Закревська.- опустивши очі, проказав стиха. - Сором який…
- Дякую, пане.
Ще в тумані наша Юзя була, але чула все що говорив пан. Не відчувала вона, що тремтіла вся, а хлопець зняв миттю свій кунтуш із соболиним комірцем, і накинув на плечі молодій панночці. 
Спускалися вони вдвох із гори тієї клятої, а Януш Вітольдович притримував ще Юзю за тендітні плечі, бо спіткнулася вона не раз уже, коли йшла по стежині. Біля озера молодь стояла, але у воду не заходила. 
- Йой, а он вони!
Крикнула Ксеня, і всі побігли до хлопця із дівчиною.
- Ви, пане, приберіть руки краще із плеч моїх, бо плітки ходити будуть, а ні вам, ні мені того не треба.
- Це ви правду кажете, пані.
Теплі руки полишили тіло Юзефії світ Олегівни, і холодко стало їй відразу та небезпечно.
- Де ж ви були, пане? - запиталася Ксеня, змірюючи Юзю не хорошим поглядом.
І відразу шепіт пішов такий, і тільки чулися запитання: " Разом були?", "Дивись, на ній кунтуш його одягнений.", "А я знав, що між ними є щось." Але Януш Вітольдович Яблуневський взяв все у свої руки і мовив твердо:
- Пані Закревська заблукали в лісі, та й на поміч звали, а я побачив, що ніхто не чує і вирішив допомогти. Панна тремтіли вся і кунтуш її дав я. Але то не привід пліткувати, бо кожен так вчинив би.
Шепіт стих. Всі мовчали. Тиша насувалася на село, але її порушили півні. Настав новий день, сонце вже встало і дарувало теплі промені кожному, хто хотів їх побачити. Януш Вітольдович провів Юзю світ Олегівну до самого дому, а там їх Зоя світ Андріївна помітила, і запросила Януша на сніданок.
Великий стіл стояв посеред світлиці, накритий білою із дрібненькими квіточками скатертиною. Тарелі із млинцями та тістечками, давали запах свіжоспеченого хліба, який також пікся у печі.
Сідай синку, пригощайся. Якого варення тобі?- запитала жінка.
Я раджу із ружі скуштувати, таке лише моя матінка роблять, на все село тільки в нас є такий сорт троянд.
Сказавши це, Юзя почала шукати піалку, а Зоя світ Андріївна схвально подивилася на доньку свою, і поставила на стіл млинці. Не зрозуміла Юзя погляду того, але ввечері, коли Януш Вітольдович пішов вже, питати не стала. Пізно, молодій пані вже час до перини був, спочивати, але перед тим як сорочку для сну одягнути, мала вона коси свої розплести та ванну прийняти. 
Стефо! Допоможи мені! Де ти, Стефо?
Юзефія світ Олегівна крокувала темними коридорами, проходячи повз кімнати челяді, які в будинку працювали. І ось почувся їй плач гіркий, десь із комірки він лунав.
Ой! Стефо! Що з тобою?
Панночко… - сльози сдушили її горло.
Не плач, не можна ж.
Юзя обійняла подругу свою за плечі, а та наче струмом її вдарило відсторонилася від неї, і ще більше плакати почала. 
Боляче мені, пані.
Чому боляче? Де болить?
Дівчина встала і масло в лампі запалила. Стефа обернулась і показала спину посічену. Кров так і лилася із лопнутої шкіри. Синець ще й на щоці був, а губа та око підпухли.
Яків?
Так, панно, тільки не кажи йому нічого.
Як же я можу, Стефо? Хіба ж він без покарання зостанеться коли таке з тобою зробив?
То я винна.
Я сама тебе відпустила. Зі мною Іван був, сказати треба було.
Так сказала я, а він не послухав.
Ходімо, там якраз баня вже витоплена.
Та то ж для тебе.
Не вигадуй.
Юзефія допомогла їй піднятися. Принесла до бані любистку, щоб волосся помити та троянд у воду замочила. А коли одягла Стефа сорочку нову та чисту, то Юзя маззю рани страшні полічила. Привела вона подругу до світлиці своєї і хоч як Стефанія не пручалася, все таки лягла на перину панни своєї.
Ой добре як, а де ж Іван подівся?
Юзя лише загадково посміхнулася та закутала Стефу в пухку ковдру. Знала вона де брат подруги та казати не стала, щоб щастя його не зігнати. 
Ще коли йшла вона по стежині крученій, то відправила Івана до Орини, бо боялася та дуже. Він спочатку не зрозумів був, але потім відвів погляд і пішов до коханої своєї. А біля озера, коли вони з Янушем прийшли, то не бачила вона ні Орини, ні Івана, лише Леся самотньо стояла біля Ксені. Стефа вже й задрімала, Юзя і собі поснула, але мучили її кошмари про Тимоша та бабу Мокрину. І такий страх охопив дівчину, що та прокинулась. Вийшла на подвір'я і біля воріт своїх чи можливо трохи збоку почула щебетання закоханої пари, голоси впізнала - Орина та Іван то були. Сумно Юзі стало, бо втратила вона такі миті із коханим. Та й пішла досипати, не бажаючи підслуховувати.
Наступний день приніс Юзі не дуже хороші новини. А почалося все із розмови з наглядачем Закревських - Яковом Васильовичем Довгописним. Той же був вихідцем із багатої сім'ї та вважав себе вишим від душі кріпацької, але то не так було, бо все одно залишався він залежним від панів, що наймають його. Але ніхто на роботу не брав його, та й Олег Панасович пожалкував уже літнього чоловіка. Худорлявий, з неголеною щетиною, бо жадібним був до кожної копійки. Багато разів сік Яків батогом кріпаків, та так що деякі з життям своїм попрощалися. Але кожного разу приповзав на колінах до Олега Панасовича і просив, щоб не виганяли його. Не довго Юзя шукала наглядача, біля криниці стояв та батога свого начищав.
Пані, чому ви питали про мене?
Не здогадуєшся? - із презирством відповіла дівчина. - Ти вчора з кріпачкою одною розправився жорстоко.
А, та вона ж ходила десь, як повія із хлопом, та я подумав, що потрібно на правильний шлях її навернути.
Яків вищирив жовті зуби у кривій посмішці. Молода пані не дивилася на його лице, а лише вручила гарно підписаний конверт, в якому йшлося про звільнення.
От вам і повія. А таку владу має. - дівчина і сама злякалася від того, що сказала.
Як же це? Я ж сімнадцять літ у вас працюю.
Більше не працюєте. Кошти за цей місяць у конверті.