5. "Ельфійське королівство" та новорічні чари.

****

– Андрію, поглянь! – вигукнула Яна, вказуючи рукою на щось попереду. – Те місце, наче з’явилося з минулого!

І дійсно, недалечко з ледь чутним скрипом хитався на металевому фігурному стовпі самотній ліхтар. Він здавався прибульцем із сивої давнини чи гостем з якогось паралельного казкового світу.

З кожним кроком Андрія і Яни, світло ліхтаря окреслювало все більше деталей і подробиць. Його стовп, здавалося, виростав з бруківки тротуару химерною ліаною, звиваючись вибагливими завитками. Примхливі ковані лози незвичайним візерунком оплітали невисокий парканчик, що загороджував малесенький дворик, а далі здіймалися до двох вікон обабіч дверей, утворюючи своїм сплетінням чудернацькі ґрати.

Сам будиночок був схожий на казковий теремок. До металевих дверей, стилізованих під старовинні та дерев’яні, вів ґаночок з двома сходинками, а над дверима – навіс, під який дотяглися ковані ліани, підтримуючи його своїми вигинами. Саме навіс прикрашала яскрава вивіска: Кафе «Ельф».

Яна з Андрієм, що вже дісталися цієї дивної споруди та зупинилися під ліхтарем, не помітили жодного ельфа поруч, натомість біля сходів стояло два садових гноми: один з ліхтариком в руці, а другий з дощечкою з промовистим написом «Welcome».

– Це вони нас чекають? – з усмішкою спитала дівчина.

– Так, – жартома погодився чоловік. – Один шлях підсвічує, щоб не проскочили і не заблукали, а другий – гостинно запрошує, щоб обов’язково завітали.

– Тож зайдемо?.. – білявка благально подивилася на супутника, але завмерла на півслові.

****

Яна відчула себе маленькою дівчинкою, адже з дитинства ще жодного разу так не раділа снігу. Вона зі сміхом кружляла, ловила маленькі сніжинки, які за хвилину вже сипалися великими сніговими пластівцями, вкриваючи пухнастою казкою землю, втомлену від дощів.

Здавалося, що ця «ельфійська земля» просякнута якоюсь надприродною силою, новорічною магією, тому що коло світла ліхтаря створювало ілюзію, що сніг іде лише тут.

Спіймавши повні жмені снігу, щаслива та розпашіла Яна сама не зрозуміла, як опинилася в Андрієвих обіймах. Полум’я його губ не обпікало, воно пестило, танцювало, затягуючи дівчину у запаморочливий танок ніжності та пристрасті.

Коли зовсім поряд почулися оплески, Яна нарешті прийшла до тями, та розірвавши поцілунок, не відстрибнула перелякано, а обійнявши міцніше чоловіка, сором’язливо зарилась носом в його теплий шарф.

Аплодували відвідувачі кафе: хлопець та дівчина, що без сумніву були парою, та руда зеленоока дівчина у капелюсі Санти. Вони вийшли подивитися на сніг, а потрапили на найромантичніший поцілунок.

– Я тебе бачила там у супермаркеті, – Яна прошепотіла так, наче розкрила велику таємницю. – Хоча, ні, не бачила. Відчула. Ти ж був там?

– Був-був. І також тебе відчув. Серцем. – відповів Андрій.

Мелодія телефону повернула Андрія до реальності: телефонувала Ганна Микитівна. Дивно, але відчуття провини, якого чоловік очікував, так і не з’явилося, навпаки, надзвичайна легкість, про яку він і мріяти забув, оселилася і в серці, і в душі, і навіть в думках.

– Андрію, синку! – почувся в слухавці схвильований жіночий голос. – Де ти так забарився? Вже час Старий рік провести, а батько без тебе за стіл сідати не хоче.

– Мамо! – Андрій зробив паузу, почувши стримуваний схлип на тому кінці. – Насправді я не забарився. Я просто нарешті знайшов ту, з ким зустріну цей Новий рік. І сподіваюся, що не тільки цей.

– Ну, нарешті! – в голосі матері пролунало відчутне полегшення, а потім почувся нерозбірливий шепіт, після чого вголос додала: – А вона гарна?

– Гарна. Найкраща! – відповів Андрій, милуючись сірими очима коханої.

– Це добре. Ми з батьком чекатимемо завтра вас обох. Будемо святкувати. І це не обговорюється! – рішуче промовила Ганна Микитівна, завершуючи виклик.

– Нас з тобою запросили в гості, – звернувся до білявки, вона лише щасливо кивнула.

З якоюсь ритмічною мелодією цього разу прокинувся телефон Яни. Дівчина незадоволено скривилася, бо забула занести цей номер в «чорний список», адже телефонував Віталік. Змусила себе відповісти.

– Кицюню, давай, відчиняй! – пролунало зі слухавки. – Я так скучив! У мене вже горить все від бажання побачити тебе в червоній білизні!

– На вулиці сніг іде і холодно. Можеш вийти й охолодитися, тому що червона білизна тобі сьогодні не світить, я її не купила! – відрубала Яна. – І взагалі мене немає вдома!

– Як немає? – розгубився Віталік. – А як же цукерки? І квіти?

– Подаруй квіти дружині, а цукерки – дітям. Вони оцінять. – дівчина полегшено всміхнулася, та перед тим, як натиснути «відбій», додала: - Прощавай, Віталік! І не дзвони мені більше.

Сніг не припинявся ні на мить, кутаючи місто у ватяну ковдру. Неочікуваних глядачів холод загнав назад у кафе, залишивши під ліхтарем лише пару, що невтомно цілувалася.

– Я хочу зустріти Новий рік в цьому кафе і тільки з тобою, – прошепотіла між цілунками Яна.

– Так, гадаю, час відпустити минуле з його примарами. – погодився Андрій. – І варто розпочати спільну історію з чистого аркуша.

– Ні, – захитала головою дівчина. – Ми її вже розпочали. Але не з чистого аркуша, а з першого снігу!

Яна підхопила на долоньку ажурну сніжинку, Андрій же знов торкнувся її м’яких жаданих губ.