Глава 3

Вже через кілька хвилин, Мілана таки їхала у теплому всюдиході діда Гавриїла. 
— То, ти кажеш, Меланю заблукала? — Допитувався дід. 
(—Блін!)Вона терпіти не могла, коли її називали Меланкою, та перечити дідові не стала. Страх пожирав з середини, адже тепер не знала де опиниться, вони так довго їхали засніженим лісом. Нічого запам’ятати не могла, та й, що це змінить, їй звідси самотужки не вибратися. Кругом дерева, галявинки повні снігу, та зарослі. 
— Тож треба, за день до Різдва. — Заклопотано промовив чоловік. Тебе ж, мабуть шукають. 
— Не шукають. Зітхнула дівчина. — Я пішла з дому. 
— Оце, так. Здивувався Гавриїл. — Це не порядок. Чому пішла з дому? 
Мелані у двох словах розповіла свою історію, зиркаючи крізь тоновані вікна на дорогу, а вони все продовжували їхати. 
— Ось, що тобі скажу Меланю, не сердься на матір. —  Мимоволі глянув на дівчину Гавриїл. — Мені було чотирнадцять, коли мати привела вітчима, цілий рік з ним воював. — Зітхнув. — Скажу тобі, марно. Можна сказати, завдяки йому людиною став. Мати ж натішитися не могла, коли я все ж прийняв Георгія. Він і її любив, і мене, і сестер, яких вони вже потім народили. Не шкодую я дитино, що прийняв цього чоловіка і тобі раджу не гордуй. Ти ж любиш матір? 
— Угу! — Лиш погодилася дівчина і помітила з чергового пагорба, півтораповерховий будинок, посеред лісу, що ховався за високою мурованою огорожею. 
— То дозволь їй бути щасливою.

Гавриїл пультом відчинив ковані, красиві ворота і в’їхав просто в розкішний доглянутий двір. Хоч все було присипане снігом. Тут було все про, що можна мріяти. Альтанка, гойдалка, дитячий майданчик, плодові дерева, великий басейн і незлічена кількість туй, круг плота та доріжок. Деревця ще не порозросталися, і крізь них, можна було спостерігати всю цю розкіш. 
— От ми й приїхали. — Пригальмував Гавриїл і глянувши на дівчину запропонував. — Ходімо проведу тебе в будинок, моя Катря любить гостей, і тобі зрадіє. 
— Це, мабуть, незручно. — Лиш тепер отямилася Мелані. — Адже сьогодні переддень Різдва. — Зітхнула. — Ваша дружина, мабуть, готується... — Ледь втримала сльози, пригадавши матір і пошепки додала. — Мама напевно також... 
Вийшла з теплого салону, вся ще трусилася, вона надто замерзла там у полі. Погляд стрибнув на розкішний будинок, кладений зі світло-коричневого бруса, чималих розмірів. Не будинок, а мрія посеред лісу. Темно-коричневі великі вікна, зверху фігурні вікна в даху. З димаря йшов дим. Зловила себе на думці, що тут наче в казці. 
З великих дверей будинку, вистрибнуло двоє дітлахів, у червоних комбінезонах приблизно шести років і кинулися до Гавриїла, з вигуками. 
— Дідусь! Дідусь, приїхав. 
Мимоволі дівчина посміхнулася. 
— Меланю, ходім, тут зимно. — Покликав чоловік. 
Подалася за Гавриїлом, який присівши пригорнув онуків. 
— А, що ти нам купив? — Допитувалися діти. 
— Я вам Снігуроньку привіз. — Жартував Гавриїл. 
Діти з цікавістю глянули на дівчину, що куталася у шубу і цокотіла зубами. 
— А вона не розтане? Допитувалося одне дитя. 
— Ні, вона скоро перетвориться на льодяник, якщо ми її не відведемо в будинок. 
— І її можна буде з’їсти. — Хихикало друге дитя. 
— Ні! — Заперечив чоловік.
Мелані й собі посміхнулася. Дід знову попросив її до будинку, ведучи дітей за руки, а вони раз, по раз оглядалися й посміхалися дівчині.