Глава 5

Мелані знову сиділа у своєму авто, посеред поля. Не вірила у це, вона ж уже була у теплому будинку. Знову бідкалася, що робити? Раптом відчинилася двері пасажира, і в без того холодний салон увірвалося морозне повітря, вітер заніс дрібнесенький сніг, який відразу окутав її ноги льодяним холодом. В салон сів чоловік. Дівчина налякано підняла очі на нього й оніміла. 
— Тато?!! — Серце забарабанило, на очах виступили сльози. 
Чоловік посміхнувся, він був таким, яким Мелані його пам’ятала. В діловому костюмі, теплому пальті, привітний та усміхнений. 
— Мел. — Лагідно звернувся батько. — Не ображайся на маму. Ніхто не винен, що хвороба забрала мене у неї. Він витримав паузу, говорив повільно, спокійно, так щоб вона почула і зрозуміла кожне його слово. — Августа має право на щастя. Дозволь їй це. 
— А ти, тату? — Зі сльозами на очах запитала дівчина. 
— Донечко, ти вже доросла... — Я уже не з вами. 
Мелані розридалася. Чула, наче десь бринькає її телефон, але не зважала. 
— Доню! — Тихо, але наполегливо заговорив батько. — Припини плакати, у мене часу мало. Ти останнім часом поводишся дуже не гарно. Ти не пам’ятаєш як опинилася тут? Запитав суворо. 
Мелані мовчала опустивши голову, сльози котилися по очах, справді не пам’ятала нічого. 
— Єдині люди з якими ти спілкувалася в останній час, були твої подруги. Ти вчора посварилася ще й з ними. Тому тебе ніхто не шукає, ні вони, бо думають, що ти повернулася додому, ні мама, бо думає, що ти у подруг. —  Знову повисла пауза. — Я сидів з тобою цілу ніч. Від коли ти заїхала в цю кучугуру. Машина заглухла, ледь завів, аби ти не замерзала, на вулиці мінус дванадцять. Пальне закінчилося під ранок. — Батько зітхнув. — Цей чоловік який зупинився, справді не бачив тебе як їхав зрання, твій автомобіль зливається з полем, його практично не видно. Не побачив би він тебе, й коли їхав назад... Я ледь зупинив його. Думаю, ти розумієш, що сьогодні отримала другий шанс... 
Мелані розридалася остаточно, наче побачила себе зі сторони, вона ж справді поводилася, мов стерво. Переступала, через людей, не поважала, не мала ніяких людських цінностей. 
— Ти звільнила кухарку Емілію, в неї дитина на дорогих препаратах, тепер вона розривається, на двох роботах, й дитя своє практично не бачить. — Охоронець Павло якого ти звільнила, готує документи, на виїзд за кордон, адже вже заборгував за навчання доньки, а їй ще рік навчатися залишилось. По твоїй вині він змушений їхати на чужину. — Важко зітхнув. — Ти зламала життя Костику, коли викинула його зі свого життя. Він же кохав тебе. — На вулицях, ти хамиш людям, в дома знущаєшся з персоналу, я не так тебе виховував. — Знову повисла пауза. 
Не мала, що сказати у свій захист — це все була вона. Зарозуміла, цинічна, самозакохана, брутальна. 
— Сьогодні до опівночі, ти маєш все виправити та змінитися надалі. Де та людяність, чуйність, співчуття, які ми виховували з мамою в тобі? Ти стала черствою і бездушною, від того й нещасна, адже щастя це не розкіш, визнання і слава. Щастя — воно в дрібницях. Навчися бачити його. — Це посмішка чужої дитини. — Це допомогти перейти дідусеві через дорогу, підняти інвалідові яблуко, а не копнути його. 
Мелані задихалася від ридання, тато перелічив те, що вона могла зробити, а не зробила. 
— Зараз, твоє щастя в кількох метрах, воно буде твоїм назавжди, якщо навчишся людяності. Зараз ти потрапила у дуже заможну сім’ю, придивися до них. Ось так потрібно жити. Відкинь свою гордість і пиху — це пітьма. 
Чоловік важко зітхнув і глянувши на доньку, лагідно промовив.  
— Я вірю, в тебе все вийде. Якщо о півночі побачиш зірку на небосхилі, що падає, — це свідчитиме, що ти все виправила. — Чоловік вкотре зітхнув. — А зараз вибач мушу йти. 
— Тату не йди, я все виправлю, тільки не йди... 
— Я завжди поруч. Кинув чоловік, й зник наче й не було 
У салон знову увірвалося морозне повітря, Мелані здригнулася і відкрила очі. Різко сіла на ліжку, кутаючись у плед і крізь сльози прошепотіла.  
— Тату.