Глава 9

Марк стояв у дверях кухні, спостерігаючи за Мелані. Складалося враження, що ця дівчина завжди тут була, а не тільки сьогодні з’явилася. Вона, так швидко влилася в їхню сім’ю. Вона прекрасна, двійнята не відходили від неї. Діти відчувають добре серце. Зітхнув. Нею можна захоплюватися вічність. 
Мелані так захопилася розфарбовуванням пряників, що забула про все на світі, окрім двійнят, до неї долучилися, Єва та Юстин. 
— Мелані! 
Хтось покликав, здригнулася від цього красивого, приємного голосу. Глянула в очі, й потонула в цій голубині. 
— Нам пора. 
Не відразу, зрозуміла зміст його слів. 
Скинувши фартушок, та косинку, попрощалася з усіма. Подякувала за все. Двійнята тримаючи її за руки просили, аби повернулася, ледь не плакали. 
Вийшли на вулицю, Марк одягаючи шапку Санти, пожартував. 
— Що ж Снігуронько, тепер я буду твоїм дідом морозом. — Простягнув їй таку ж шапку. 
Посміхнувшись взяла. Чоловік посадив її у всюдихід і вони понеслися по заметах та кучугурах. Марк вів машину з екстримом, було трохи лячно, та він жартував, посміхався, заспокоював. В його товаристві було так добре. Наче знала його ціле життя, а не тільки познайомилася. 
Виїхавши на дорогу Марк не зупинявся, сказав, що сам відвезе її куди потрібно. Мелані попередила про довгий маршрут, та чоловік лише посміхнувся. 
До Львова приїхала швидко, спершу поїхала до Гната. Ледь впустив помешкання, довго просила вибачення, вмовляла, щоб повернуся до мами. Каялася. 
— Тобі пощастило, що завтра Різдво. — Похмуро кинув Гнат. — Сподіваюся мені не доведеться пожалкувати, що зараз послухаю тебе. 
— Не доведеться. — Запевнила дівчина. 
Далі відправилися до кухарки Емілії. Перепросила жінку, попросивши повернутися на роботу. Пообіцяла підняти зарплатню. Вручила конверт з тринадцятою зарплатою. Жінка розплакалася. Пообіцяла вже завтра вийти на роботу. З охоронцем Павлом було набагато складніше. Не хотів, ні тринадцятої зарплати, ні повертатися. Надто сильно Мелані образила його. Розуміла він правий. Довго вмовляла, ледь вдалося, перепросити та повернути. 
Відразу відправилася до оперного театру, де завжди сидів хлопець-інвалід, та просив милостиню. Якому двічі за літо копнула яблуко. Купила мандарин і шоколадку під обгортку якої, поклала купюру найбільшим номіналом. 
— Тільки шоколад нікому не віддавай. — Поклала йому на ноги пакет, заглянула в очі щиро попросивши. — Пробач за все. 
— Що ти. — Посміхнувся юнак. — Я вже звик, ти не одна.  
Сльози виступили на очах дівчини. 
— Прости. — Здавлено прошепотіла. Не розуміла як могла так поводитись. 
Поїхала до подруг, які були у двох в Жаклін і знову збиралися на вечір в нічник. Бачити її, вони зовсім були не раді, аби перепросити їх, була змушена стати на коліна. Вони це все зняли на відео, і виклали в Інстаграм та Тікток. Мелані це вже мало хвилювало. Вона розуміла, що далі їй з цими дівчатами, не по дорозі. 
Нарешті Марк привіз її під рідний дім. 
— Дякую Марку, ти мене дуже виручив. Не знаю якби впоралася без тебе. Скільки я тобі винна? — Дивилася на нього, а розлучатися, так не хотілося. 
— Що ти Мелані, облиш — це Різдвяна акція. Я отримав від цього задоволення. 
Дівчина посміхнулася, справді, сьогодні змінився її світогляд. Наче прокинулася від жахливого сну. Зітхнула. Цей красень поруч бентежив її. Зовсім не хотілося йти, але в неї ще справи. 
— Ще раз дякую. Своїм передай, мою подяку. — Знову зітхнула, заглянувши у ці красиві очі, попрощалася.