За дракона не піду!

Глава 3. Василевс Ернест Третій Гамаюн.

ДРАКОЛАНДІЯ.

Ха! Хто ж це до нас насмілився?..

 А це виявився мій любий таточко! Камікадзе! Втім, по його обличчю чітко видно, що не рвався він зустрітися з єдиною донькою, не рвався. Мабуть, заштовхали його до кімнати, щоб вгамував непокірну наречену.

Ернест Третій Гамаюн – чоловік високий та видний, могутній володар своєї країни, суворий та справедливий. В цілому. Якщо це не стосується єдиної доньки. А мене він з дитинства гнобив: це не можна, туди не йди, того не роби, бо ти ж бо особа царської крові, то маєш тримати лице і вести себе гідно. Як же набридло! Є у тебе син, нащадок та спадкоємець трону, от його і виховуй! А мене – зась! Боги, як же не повезло народитись царівною!..

Сво-бо-ду ца-рів-нам!!!

Коли б менше на мене давив, може б і я м’якішою виросла, а так все життя доводилось пручатися та доводити, що я теж маю право голосу.

А ще мій царствений батько був непоганим воїном, тож зорієнтувався швидко, підхопив столик, який я звалила, притулив кришкою до грудей, виставивши ніжки проти мене, хоч якась, а зброя, бо знає дорогенький, що коли я у гніві, то на його царські регалії мені на-плю-ва-ти!

- Ліно... Донечко...

- Ти мені не батько більше! Що ти втіяв?!

- Доню, послухай... Ти ж вчила історію... Доля усіх царських нащадків – виходити заміж чи женитися, враховуючи політичні інтереси!..

- Та не за дракона ж!

- А те, що ти взагалі хотіла всі закони попрати і вискочити за землянина, навіть не повідомивши рідних? – почав наступати зі звинуваченнями батько.

- Тому і не повідомила, бо ти б не дозволив! Тато, відступися! Я – повнолітня і бажаю жити на Землі із своїм земним чоловіком!

- Царські діти стають повнолітніми тільки тоді, коли на їхні голови надівають корону!

- Тату! – я стисла у долоні чергову фігурку закоханих і кинула на підлогу. – Я тобі не безправна лялька!..

- Та ослухатися батьківського веління ти не маєш права ні за якими законами! Поки незаміжня – все вирішую я! Багато волі давав тобі, от і виросла така неслухняна...

- Тату! Роби що хочеш, за дракона я не піду! Хай вже за Фенікса! За Алконоста! За Сиріна! Тільки не за дракона!!!

- Доню, вибору ти не маєш, бо на цей шлюб я дав згоду, коли ти ще в пелюшках була...

- Що-о? І чом я про це дізнаюсь лише зараз?!

- Я не хотів... Не хотів псувати тобі нерви зарання... Тобі і твоїй матері...

- Ти собі нерви не хотів псувати! – друга фігурка розбилася об стіну. – Коли б моя матінка дізналася про таке, то твоє життя перетворилося б у жахіття!!!

- Доню, заспокойся!.. Ти повинна прийняти мій вибір, бо це – гарантія миру між нашим світом та цивілізацією драконів! Саме ти була гарантією нашого спокійного життя ці двадцять п’ять років і, якщо я не виконаю обіцянку – знов почнеться кровопролитна війна!

- Ти не мав вирішувати за мене, коли я була в пелюшках! – ще одна порцелянова парочка закінчила своє життя на підлозі.

- Та сядь ти, в кінці кінців! – гаркнув батько, згадавши, що він врешті решт василевс, єдиноправний володар Марадифії, а не просто так. – Сядь і вислухай!

Я шпурнула у стіну ще одну фігурку, топнула гнівно ніжкою і вмостилася на край ліжка.

- Розповідай, - треба хоча б дізнатися, що й до чого.

Василевс полегшено зітхнув, витер з лоба піт рукавом і поставив столик. Почав розповідати, заклавши за спину руки і міряючи кімнату неспішними кроками  від вікна до дверей і назад.

- Це було двадцять п’ять років тому. При владі тоді був ще мій батько, твій дід, а з боку драконів – Кхгарг П’ятий. Після Великої Битви, коли наші предки зібрали усіх сусідів та добряче побили драконів, розпочинати війну вони не рішалися, та постійні напади то тут, то там, виснажували наш край. Вороги робили короткі набіги, грабували, плюндрували наші землі, забирали полонених. Вони намагалися втекти швидко, та інколи нам вдавалося застати їх та вступити у бій. Зазвичай, тільки-но приходила звістка про напад, батько сам вів війська, я йшов поруч з ним із загоном елітних воїнів. Ми зустрілися з драконами в районі Чорних Боліт. Вів нападників Кхгарг П’ятий Швидкокрилий, а з ним його старший син – Гунтарх Перший. З Гунтархом ми й зійшлися у смертельному поєдинку. Сталося так, що потужний удар ворога кинув мене у трясовину, я застряг і поволі занурювався у баговиння. Гунтарх стояв на купині і дивився на мене оцінююче. Потім він мовив дивні слова:

- Мені теж не до вподоби таке життя. Навіщо ці постійні набіги, коли можна співіснувати мирно? Хай не дружити, та хоча б не втручатися. Коли я отримаю трон, то хотів би підписати мирну угоду.

- То що тобі заважає? – прохрипів я, відпльовуючись від ряски, що вже потрапляла до рота.

- Твій батько ніколи не піде на це, як і мій. Воїни старого гарту, вони визнають лише силу. Та колись ти приймеш царство, якщо, звісно, не залишишся у цьому болоті назавжди. Підпишеш мир з Драколандією?

- Підпишу! Тьфу...  Я теж проти цих безкінечних сутичок, що не дають країнам розвиватися...

- Та я повинен мати гарантії... У мене є син, йому два роки, у тебе, я чув, нещодавно народилася донька. Через двадцять п’ять років ми одружимо наших дітей, це буде запорукою миру й на майбутнє. Згоден з такою пропозицією?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше