Розділ 6 "Все серйозно"

Травень 2013 року 

Алевтина

Вкотре перечитую конспект і зітхаю. Нічого не запам’ятовую. Як можна навчатись, коли попереду вихідні? Та ще й які? Чудесні! Щоправда погода думає інакше, але нашого настрою не зіпсує. Встаю з-за столу й підходжу до вікна. Вітер пригнав темні хмари, які теплий весняний вечір перетворили на ніч. Люда, мабуть, вся на нервах і вже думає, що ми не приїдемо. Дарма. Ми своїх не кидаємо. Тим паче у таке свято. Швидше б вони приїхали. З кухні доносяться голоси батьків, а я безперервно дивлюсь на дорогу. 

— Нарешті, — видихаю, коли бачу знайомий автомобіль. Миттю закриваю зошит, хапаю куртку зі стільця і вилітаю з кімнати. Вчасно згадую, що забула подарунок, тому швидко повертаюсь й забираю його. 

— Мамо, я поїхала. Макар вже під’їхав! — говорю голосно й починаю взувати кросівки. 

— Я сподіваюсь, мені не доведеться чекати тебе до ранку біля вікна? — виходить мама з якоюсь мискою й щось активно перемішує. — Візьми парасолю, там дощ.

— Не буду, ми на автомобілі. Постараюсь повернутись вчасно. Ти ж знаєш, я з Макаром, не хвилюйся. Бувай, — чмокаю її у щоку й майже злітаю з другого поверху, тільки швидше б до нього.

На вулиці й справді вже дощ, але я в два кроки добігаю до автомобіля й швидко сідаю на переднє сидіння.

— Привіт, ти сам? — озираюсь і не бачу хлопців.

— Так, — цілує мене коханий. — Хлопці самі доберуться. У Захара якісь невідкладні справи, а Арсен за ним хвостиком. 

— Ясно. А Ілля? 

— Він наче не збирався, але не виключено, що передумає. Останнім часом його настрій змінюється, як погода. 

— Люблю з тобою їздити, — відкидаюсь на спинку сидіння й пристібаю пасок безпеки. — Як вдома? Пресинг триває?

— Нормально, — відповідає незадоволено, а я більше нічого не запитую, щоб не псувати настрій. З мамою Макара дуже важко домовитись. Особливо якщо вона щось вбила собі в голову і категорично відмовляється слухати. Тепер у неї інший план, хоче відправити Макара після четвертого курсу на навчання й практику. Але мій коханий має твердий характер і так просто не здається. З дня на день він має дізнатись результат пробних вступних іспитів на магістратуру. Якщо він пройде на бюджет, більше ніхто не зможе вирішувати за нього й ставити свої умови.

Перед виїздом з міста обираємо для Люди квіти й двадцять хвилин я насолоджуюсь поїздкою з найкращим хлопцем на планеті. 

— Ого, народ рулить, — каже Макар, шукаючи вільне місце для стоянки. — Ось тобі і село, всі на транспорті. 

— Не таке вже й село, а передмістя, — задоволено потягаюсь й позіхаю. Встати о п’ятій ранку і бути бадьорою всю ніч — нелегке завдання.

— А може, нікуди не підемо, а проведемо цей вечір тільки удвох? — обіймає мене за талію й проводить долонями вгору, підіймаючи кофтинку. 

— Ні, — осмикую її. — Люда чекає нас. Не забувай, вона готувалась. 

— Тоді ходімо, поки я не передумав, — виходить і я поспішаю за ним. 

Ховаючись від дощу, швидко заходимо до приміщення кафе. Хоча назвати його так буде трохи неправильно. Воно поступово перетворюється на клуб. Зі столиками й зонами відпочинку. Після довгих роздумів і прорахунків бюджету, Люда вирішила святкувати день народження тут, а не в місті. Ну як вирішила? На що батьки давали гроші, те вона і обирала. Скажімо, великого вибору на її бюджет не було. 

— Сьогодні шикуємо? — Макар звик до більш престижних місць відпочинку, тому окрема кімната для банкетів викликає в нього сміх. Смикаю його за руку й відчиняю двері. 

— Імениннице, ти нас зачекалась? — усміхаюсь до задоволеної Люди й переступаю поріг. 

— От скажи, чому я така непрушна? — підходить, щоб мене обійняти. — Минулого року дощ і цього все повторюється. 

— Ну, минулого року ми ще не були знайомі, тому у нас сьогодні не все так плачевно. З днем народження, — обіймає її Макар й вручає квіти. 

— Будь щасливою, — приєднуюсь до вітань й віддаю наш подарунок. 

— Дякую. А інші де? 

— Ми за ними не слідкуємо, пообіцяли, значить приїдуть, — відповідає Макар, проходить й сідає за стіл. Люда вже накрила різної смакоти на будь-який смак. Знаю чому вона хвилюється, Захар зайняв всі її думки, але поки він не звертає на неї особливої уваги. 

— Ну, тоді сідайте, — говорить трохи розгублено.

— Як ти все це притягла? — натякаю, що забагато частувань.

— Ой, вмовила брата. Кривив носом, але привіз. 

— А сам чому не приєднався?

— Сказав, що давно виріс з таких забігайлівок. Ти ж знаєш, його марно вмовляти. Що будемо пити? — киває на запас алкоголю біля столу. 

— Чекайте, зараз запитаю, де вони, — Макар дістає свій новенький смартфон й набирає когось з хлопців. — Ви де? П’ять хвилин і ми сідаємо без вас, — у Макара розмови короткі, він терпіти не може, коли хтось запізнюється. 

— Тук-тук, — зазирає у прочинені двері Мар’яна. — Привіт, вітаю! — за нею заповзають повітряні кульки, роблячи приміщення ще тіснішим. Вона відпускає їх, прикрашаючи стелю кольоровими плямами з яскравими підписами. 

— Інших не бачила? — запитую, обіймаючи її.

— Нєа, мене тато привіз. Гадала, що я остання прибуду.

Тільки Люда збирається щось сказати, відчиняються двері і її обличчя осяює щаслива усмішка. Навіть дивитись не потрібно, щоб дізнатись, хто прийшов. Захар, Арсен і Злата. Останнім заходить Ілля. Всі вітаються, дарують подарунки іменинниці й нарешті сідаємо святкувати.  

Люді сьогодні дев’ятнадцять, ми з нею однолітки, тільки мій день народження аж восени. Шкода, що Аня не змогла сьогодні приїхати, вона з сім’єю поїхала на весілля двоюрідної сестри до Харкова. 

Загалом у нас класна компанія, всі зі своїми тарганами, але ми звикли. Збираємося на свята, ходимо у клуби, їздимо на пікніки. З Макаром будь-який відпочинок в радість, бо у нас все дуже серйозно. Всі друзі знають про наш намір жити разом, коли він вступить на бюджет. Ми збираємося знайти підробіток і працювати влітку замість відпочинку, щоб мати спільний бюджет. Є тільки одна, точніше дві проблемки — наші батьки. Їм ми поки що не розповіли про свої плани. Якщо мама Макара може відреагувати доволі спокійно, мої батьки точно влаштують скандал. Я стараюся про це не думати, але потроху налаштовуюсь на складну й відверту розмову.