За горизонтом

Розділ 7 "Крах усіх мрій"

Травень 2013 рік

Алевтина

На вулиці рясний дощ. Навіть не думає стихати, з ярістю поливає землю холодними великими краплями. Макар стає під накриттям, обіймає мене за талію й закриває собою збоку, щоб не потрапляли краплі. Дивиться у вічі, а я навіть боюся слова сказати.

— Я не вступив на бюджет, — говорить тихо, не зводячи погляду з мого обличчя. Мовчу. Таке відчуття наче надія в серці розбивається на тисячі уламків, спричиняючи шалений біль. — Там всього декілька місць, Аль. І схоже, мені не світить безплатне навчання, — замовкає, лише дощ порушує тишу між нами, і музика, що долинає з кафе.

— Чому одразу не розповів? — запитую обережно через декілька довгих секунд.

— Не хотів псувати настрій, — проводить долонею по щоці, прибираючи волосся за спину.  — Говорив з мамою, але одразу ж пошкодував.

— Вона проти, — констатую факт. Зрозуміло ж, що вона ніколи не погодиться з нашими планами, коли запланувала зовсім інше.

— Так, проти.

— Посварилися? — веселий настрій розвіюється наче туман.

— Сказав, що не буду вступати взагалі, і поїхав з дому.

— Це не варіант. Ти так довго вчився, щоб зараз все кинути?

— Щоб здійснити свої мрії я маю пожертвувати набагато більшим. Я не залишу тебе саму. Алю, поїхали разом? — стискає сильніше мою талію, наполегливо дивиться у вічі.

— Що? Це неможливо, ти ж знаєш.

— Можна знайти компроміси.

— Які? У батьків немає таких фінансів, щоб оплачувати моє життя в Америці. А навчання? Я стільки сил вклала, щоб пройти на бюджет. Макаре, це нереально, — від розпачу хочеться плакати, але тримаюсь, щоб не засмучувати його ще більше.

— Як би я не відпирався, мушу визнати, що ця практика дасть багато корисного, щоб у майбутньому побудувати свій бізнес. Я працюватиму й зможу нас забезпечувати.

— Навчатимешся, працюватимеш і проходитимеш практику? Не забагато на тебе одного? Ти хочеш поїхати, я це бачу і не звинувачую.

— Не хочу, але говорю як є. Якщо кину навчання зараз, максимум, що зможу тягнути — однокімнатна квартира і гроші на таке-сяке харчування на двох. Без досвіду мене ніхто не візьме на нормальну роботу, а ти маєш навчатися.  

— Знаю, — все-таки не витримую, відвертаюся й витираю пальцями сльози. Я боялася, що так станеться. Знала про це, але так і не змогла підготуватися. Ми мріяли, планували, але серце відчувало, що щастя може розбитися у будь-який момент. Цей момент настав, я не хочу псувати йому життя, не хочу бути тягарем. — Я повинна тебе відпустити… — не можу впоратися з емоціями, слова видавлюю разом зі схлипами.

— Ні, навіть не думай про це, Алю, — говорить суворо й змушує подивитися у вічі.

— Мушу, ти сам про це знаєш, — втикаюся обличчям в його футболку. Обіймаю сильно як тільки можу. — У тебе футболка мокра, — проводжу долонями по спині.

— Ходімо в автомобіль? — в голосі сум. Він розуміє, що іншого вибору в нас немає, але старається знайти вихід.

— Так, не хочу повертатись в кафе, — беру його за руку й перша стаю під дощові краплі. Сідаємо на заднє сидіння й деякий час просто мовчимо. Слів немає. Є біль… Багато болю всередині від розуміння, що в цьому протистоянні ми не переможемо. Що для дорослих наше кохання не має значення. 

— Алю…

— Ти все життя будеш шкодувати якщо не поїдеш, а я картатиму себе за кожну твою невдалу спробу досягнути успіху. Зрештою, звинувачення й образи розіб’ють нашу пару, але повернути час не вдасться. Ти маєш вирішити все зараз. Подумати й зробити вибір.

— Я ніколи не відмовлюся від тебе. Ніякий бізнес не вартий такої жертви.

— Знаю, — хочеться кричати на увесь світ від несправедливості життя, але стримуюсь і тихо ковтаю сльози. Я знаю, що він поїде. Макар звик до хорошого життя й фінансового забезпечення. Він не один раз ділився планами, вони дуже далекоглядні. А якщо залишиться, все може втратити. Я не хочу, щоб він їхав, але змушена прийняти цей факт, як би боляче мені не було.

— Я буду приїжджати…

— Угу, — прикушую боляче нижню губу.

— І заберу тебе на канікули. Поїдеш?

— Так.

— Ти чекатимеш мене? Це всього два роки, вони промайнуть швидко.

— Завжди… Я чекатиму тебе завжди, — схиляю голову на його плече й опиняюся у кільці міцних рук коханого.

— Ми обов’язково впораємося. Доведемо, що ніхто не зможе розбити справжні почуття, покажемо як потрібно кохати. У нас є два місяці, щоб побути разом і щось змінити. Остаточного рішення немає. Якщо доведеться поїхати, через п’ять місяців я прилечу й заберу тебе на канікули, потрібно зробити тобі паспорт.

— Добре, — киваю, але насправді не вірю у стосунки на відстані. Два роки це надто довго і дуже багато спокус чекає на нього в Америці.

— Я кохаю тебе, Алю, — обіймає мене ще сильніше й цілує з усією пристрастю, наче востаннє.

— Я теж тебе кохаю. І завжди кохатиму.

— Не говори так, наче ми розлучаємося назавжди.

— Просто хочу, щоб ти знав.

— Я знаю, мишко. Ти завжди будеш тут, — кладе мою долоню туди, де б’ється його серце.

— А я віддам тобі своє, щоб нагадувало, як сильно я чекаю, — ніжно цілую його в губи.

Ми довго сидимо в автомобілі, обіймаємось, цілуємось, слухаємо шум дощу і мовчимо… Немає слів, зараз вони непотрібні. Все вирішиться з дня на день. Макар ще раз поговорить з матір’ю, зателефонує батькові й має намір поговорити з моїми, щоб одразу домовитися про канікули. Невпевнена, що буде саме так і його плани здійсняться, але погоджуюсь, бо не уявляю як житиму без нього.

Коли його телефон починає розриватися від дзвінків друзів, повертаємося в кафе й неохоче, але приєднуємося до компанії. Намагаюся усміхатися, щоб не образити Люду, але в душі відбувається хаос з найрізноманітніших думок. Я боюся втратити його, але й не маю права щось просити, не хочу, щоб Макар потім шкодував. Я й сама знаю, що так буде краще для нього. Батьки дають стільки можливостей, потрібно тільки брати й користуватися ними, ставати тим, ким мріяв.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше