Розділ 10 "Без нього"

Серпень 2013 рік

Алевтина

Нав’язливий дверний дзвінок вкотре розриває мою особисту тишу. Сильніше притискаю подушку до вуха й міцніше заплющую очі. Сон не йде, всю ніч не йшов і зараз марно на нього сподіватися. Зітхаю, вставати не хочеться, і бачити когось теж. Хочу заснути, хоча б ненадовго. Рідкі години сну рятують від думок, шкода, що на короткий час. Вони наче чекають, коли розплющу очі, щоб атакувати з новою силою. Тому просто лежу з заплющеними очима, сподіваючись, що сон все-таки зжалиться над змученим тілом й забере мене на кілька годин у своє царство. Якось я попросила у мами снодійне, але вона так злякалася, що я щось з собою вдію, що почала ховати усі пігулки. Тепер і від голови нічого не знайти, доводиться просити, як наче я маленька дитина.

Звук знову повторюється. Хтось спеціально тисне на дзвінок й тримає пальця, поки він гуде на всю квартиру. Цікаво, кому зараз перепаде? Здогадуюся, що це сусідка прийшла до мами, але забула, що вона вже давно вийшла на роботу з відпустки. Встаю, осмикую довгу футболку й плентаюсь у коридор. Як-небудь пригладжую волосся й відчиняю двері.

— Привіт, — за дверима Аня, її голосне вітання бісить так само як і дзвінок. — Можна до тебе?

— Я вирішила трішки поспати, — переминаюся з ноги на ногу, бо не налаштована на розмови.

— А я тихенько посиджу біля тебе й охоронятиму сни, — Аньку так просто збентежити не вдасться. Розвертаюся й прямую до спальні. Тут безлад, але я ж нікого чекала і не запрошувала. Сідаю на ліжко й вкриваю ноги ковдрою. Вона проходить, лишає свій пакунок на столі й сідає в крісло. Подорожує очима по кімнаті й зупиняється на мені.

— Аль, ти востаннє коли розчісувалася?

— Сьогодні, — відповідаю, позіхаючи.

— А штори коли відкривала?

— Мене дратує яскраве світло. До того ж не так жарко у кімнаті.

— Угу, вже другий день йде дощ.

— Хіба? А наче ж було сонце, — не пригадую, коли виходила на вулицю.

— Було, два дні тому. Я тістечка принесла. Може, чаю вип’ємо?

— Коли мама повернеться. Щоб бачила, що я їм, — пояснюю на її німе запитання. — Бо змусить ще щось їсти ввечері.

— Ти себе в дзеркало бачила? — не витримує подруга.

— Так, трохи схудла, — знизую плечима, нічого поганого не сталося.

— Трохи? — хмикає, але далі не продовжує, стримується. — Підемо прогулятися? Ти така бліда, потрібно виходити на свіже повітря, — голос схвильований, але я просто не маю сил її заспокоїти.

— Вибач, не хочеться. Я погано спала,  хочу раніше лягти.

— Алю, будь ласка, — в голосі сльози. — На годиннику четверта дня. Пішли до мене, посидимо як раніше. Батьків вдома немає, на морі відпочивають.

— Раніше вирішили поїхати?

— Вже двадцяте серпня, — промовляє тихо, на мене не дивиться.

— Два… Двадцяте? — повторюю наче ехо. Серце боляче стискається від здогаду. — Ти тому прийшла? — очі наповнюються слізьми.

— Ні, я прийшла, бо цілий тиждень тебе не бачила. Хочу прогулятися з подругою й просто випити чаю разом. Але якщо тебе цікавлять новини… — затинається, збираючись з думками, — так, він зранку полетів.

— Ясно, — прикушую нижню губу, але з грудей все одно виривається голосний схлип.

— Сонечко, — вона підводиться й сідає поряд. — Не можна так, — гладить мене по голові. — Ти цілий місяць сидиш у своїй кімнаті. Незабаром виходити на навчання. Алю, на тебе страшно глянути.

— Немає сил, Ань.

— Потрібно боротись. Нумо, вставай! — тягне мене за руку. — Йди до душу й зроби щось зі своїм волоссям. Негайно! Бо я силою тебе туди заведу.

— Хто це? — напружуюсь, коли у двері знову дзвонять.

— Я погукала дівчат.

— Навіщо? — починаю дратуватися.

— Щоб ти остаточно не здичавіла. Давай, швидко. Ми почекаємо на кухні, — проводить мене до ванної кімнати й буквально заштовхує всередину.

Чую, що відкриває двері, вітається з дівчатами й проводить їх на кухню. Не можу себе змусити говорити з кимось, сидіти й удавати, що мені цікава розмова. Навіщо? Хочеться знову лягти й заплющити очі, сподіваючись на сон. Він забирає думки, дає час відпочити від них. Потім згадую Люду, вона спеціально їхала з села, щоб побачити моє кисле обличчя? І Мар’яну притягла? Зітхаю. Не хочу їх ображати.

Підіймаю очі до дзеркала, вигляд той самий, що і вчора. Може, тільки темні кола під очима помітніші, але це результат чергової безсонної ночі. Освіжаюся під душем, вмиваюся холодною водою, розчісую волосся й збираю в гульку. Знаходжу крем і трішки наношу на обличчя. Він ситуацію не рятує і, якщо чесно, мені байдуже. Виходжу й зникаю у кімнаті. Одягаю синій сарафан у білу смужку й виходжу до дівчат.

— Алю, привіт! — першою підхоплюється Люда й міцно мене обіймає.

— Привіт дівчата, — кажу тихо й намагаюсь вичавити з себе щось схоже на усмішку.

Дякувати Ані, вона вже зробила каву й чай і виклала тістечка на тарілку. Мар’яна теж обіймає мене й робить комплімент про гарний сарафан. Знаю, що мій вигляд не підлягає позитивним коментарям і не ображаюся. Сідаю й отримую від Ані величезну чашку чаю й тістечко. Куштую його й відкладаю. Зранку мама змусила з’їсти бутерброд, від того часу я ще не зголодніла.

Починається обережна розмова. В основному про майбутнє навчання, нові предмети та погоду за вікном. Ніхто не згадує моє минуле життя і сьогоднішній відліт Макара. Невже цей день настав? Цілий місяць минув від нашої розмови. Не віриться, що час летить з такою шаленою швидкістю. Сьогодні я лишилася без душі, він забрав її з собою. А серце… Від нього вже давно нічого не залишилося.

— Може прогуляємося? Алю, ти як? — вириває з думок голос Мар’яни. — На вулиці так свіжо, дощ закінчився.

— Ну… Не знаю, я не планувала, — дивлюсь на них по черзі. В кожної в очах безмежна жалість. Дивляться на мене, як на смертельно хвору.

— Гадаю, прогулянка нам не завадить, — робить висновок Аня, починає прибирати посуд і мій майже непочатий чай. — Ти стільки зусиль доклала, щоб нормально одягнутись, ми зобов’язані прогулятись й розім’яти твої кісточки, бо скоро будеш скрипіти, — бере на себе командування. Поки Аня миє чашки й прибирає тістечка у холодильник, повисає мовчанка.