Розділ 16 "Помилка"

Травень 2014 рік

Алевтина

Гарячі сльози заливають обличчя, хустинка мокра, а вони все течуть і не зупиняються. У кімнаті темно, штори зранку ще не відкривала. Лежу, скрутившись клубочком, і плачу. Що я наробила? Що ми наробили? Навіть уявити боюся, що буде далі. Найгірша ситуація у житті. Два дні сиджу вдома й ні з ким не розмовляю. Батьки поїхали у невеличку відпустку до татової сестри і ніхто не бачить моїх страждань. Не знаю як вчинити, мозок не вигадує варіантів. Вже нічого не виправити, все життя летить шкереберть…

У шухляді письмового столу починає дзвонити телефон, вчора я сховала його, щоб не заважав думати. Я розпачі, страх заволодів тілом й заповз у думки. Не вистачає сил зібратися й поговорити з Іллею. Ми ж розійшлися. Як тепер скажу, що вагітна? Боже, що мені робити? Про батьків взагалі мовчу, в мене ніколи не вистачить сміливості в цьому зізнатися.

Не знаю скільки часу минає, на кілька годин я засинаю, а прокидаюся, коли у двері дзвонять. Схоже, мені ніколи не дадуть спокій. Встаю й повільно плетуся відчиняти. Дивлюся у вічко, за дверима Аня. Відчуваю полегшення, що це не хтось інший, мені терміново потрібно з нею поговорити, щоб остаточно не зійти з розуму.

— Алю! — голосно вигукує подруга й залітає до квартири. — Ти куди зникла? Я місця собі не знаходжу. Взагалі тютю? — крутить пальцем біля скроні. — Ми ж домовлялися побачитися.

— Вибач, я забула. У мене проблеми, Ань, — переминаюся з ноги на ногу, язик відмовляється промовляти слова.

— Що сталося? — помічає мій стан. — Ти знову плакала. Алю, ну скільки можна страждати?

— Аню, я вагітна, — видихаю і бачу, як швидко блідне її обличчя.

— Що? Вагітна? — прикриває рота долонею. — Отакої, — протягує з широко відкритими очима. — Ілля знає?

— Ні. Після природи ми більше не спілкувалися і не бачилися. Я не знаю, що мені робити.

— А ти впевнена? Ну, ще раз зробити тест можна. Бувають же помилки.

— В мене затримка, тест показав позитивний результат і я себе не дуже добре почуваю.

— Блін! — починає намотувати невеликі кола коридором. — Потрібно йому сказати. Блін, Алько, — обіймає мене й міцно притискає до себе. Схлипую й дозволяю собі поплакати у дружніх обіймах подруги. — Я шокована, — чесно зізнається вона. — Скоро на навчання. Як тепер з усім цим бути? Вам потрібно одружуватися.

— Я не хочу за нього заміж. Якби ти знала, як я шкодую, що погодилась на ці стосунки. В шаленому бажанні забути Макара я зробила жахливу помилку, — промовляю схлипуючи.

— Тихо-тихо, кицю. Потрібно щось вирішувати, дзвони Іллі, будемо говорити.

— Кілька днів тому я кинула його, бо кохаю іншого, а зараз скажу, що вагітна і нам потрібно одружитися? Яка нісенітниця.

— У будь-якому випадку без розмови нічого не вирішиться. Батькам казала?

— Я навіть подумати про це боюся, — зізнаюся чесно. Від однієї думки й уяви, якою буде їхня реакція, хочеться зібрати речі й втекти світ за очі.

— Оце ти втрапила, я навіть не знаю, що сказати.

— А що тут скажеш? — зітхаю, витираючи сльози футболкою.

— Ти їла сьогодні?

— Ні, не можу змусити себе й крихту ковтнути.

— Так, іди дзвони Іллі, а я щось приготую. Швидко! — командує і зникає на кухні.

З присутністю Ані мені трішки спокійніше, тому слухаюся, проходжу до кімнати й набираю номер Іллі. Він довго не бере слухавку, а коли відповідає на задньому фоні чути голоси.

— Привіт, не зайнятий? — дуже нервую.

— На пляжі. Навіщо телефонуєш? — голос ображений. А яким йому бути? Ніхто не зрадіє почути, що твоя дівчина кохає колишнього.

— Хочу поговорити, — відступати нікуди, не звертаю уваги на його тон.

— Про що?

— Не телефоном.

— Мені здається, я вже все почув. Чи ти хочеш доповнити як сильно сумуєш за Макаром?

— Ні, розмова буде стосуватися тільки нас.

— Добре, давай зустрінемося ввечері в сквері біля тебе, — говорить неохоче.

— Ні, краще нам зустрітися у мене вдома, — мені й так важко почати розмову, а серед людей тим паче.

— Це щось новеньке, раніше ти не дуже охоче запрошувала мене до себе. Добре, я зайду ввечері.

— Домовилися, — відповідаю й відхиляю виклик. Голосно зітхаю, сиджу кілька хвилин, а потім виходжу до Ані.

Аня приготувала омлет, розклала його на тарілки і вже чекає на мене. Сідаю навпроти, беру виделку й куштую. Удаю, що мені смачно, хоча насправді смаку не відчуваю.

— Я переночую у тебе, — кладе на хліб шматочки ковбаси й передає мені. — Їж, тобі потрібні сили. Погодився?

— Так, ввечері зустрінемося, — продовжую їсти, опустивши очі в тарілку.

— Добре, не панікуй раніше часу. Ви дорослі люди і обов’язково прийдете до спільного рішення. Вагітність все змінює. Не тільки ти, але й Ілля повинен за це відповідати. Злиняти не вдасться, ми цього не дозволимо. Я повернуся до тебе після вашої розмови, окей?

— Так, я не проти.

До самого вечора займаюсь картанням себе з подвійною силою. До цього я звинувачувала себе, що погодилася на стосунки, а зараз за свою необережність. Кажуть, потрібно вчитися на чужих помилках, цей вислів я запам’ятаю на усе життя. Але мою помилку вже не вдасться виправити. Навіть уявити боюся, у що тепер перетвориться моє життя. Дитина… Я не готова. Ну, яка з мене матір? Коли, нарешті, дзвонять у двері на годиннику вже доволі пізно. Йду відчиняти й відчуваю як трясуться руки. Прокручую замок й впускаю Іллю до квартири.

— Привіт, — порушую тишу, бо він мовчить, тримаючи руки в кишенях. По очах можу зробити висновок, що він випив.

— Я тебе слухаю, — складає руки перед собою.

— Проходь, — вказую на кухню, не в коридорі ж нам розмовляти.

Він проходить й сідає на стілець. Наливаю собі води й роблю декілька великих ковтків. Сідаю навпроти й складаю руки на колінах, боляче зчіплюючи пальці в замок.

— Я вагітна, — починаю з головного, видихаючи зізнання.