За горизонтом. Частина друга

Розділ 4 "Закон підлості"

Макар

— Макаре Євгеновичу, кликати хлопців з технічного відділу? — трохи здивована Віра Володимирівна продовжує знайомити мене з підлеглими.

— Давайте зробимо перерву на обід. Ви втомилися цілий день за ними бігати. Через годинку продовжимо, — відхиляюся на спинку крісла й закриваю теку особистої справи Алі. Насправді я зараз настільки шокований, що не зможу продовжувати співбесіди, все вилетіло з голови.

— Добре, через годину зайду до вас, — підіймається й виходить з кабінету.

— Дідько! — проводжу долонями по волоссю. Як таке могло статися? Не вірю, що купив агенцію у якій працює Аля. Не вірю! Як, трясця, таке може бути?

Встаю й підходжу до вікна, відкриваю його навстіж, щоб запустити прохолоду й упорядкувати думки. Я так довго обирав. Відкинув кілька хороших варіантів тільки через те, що агенції знаходилися близько від її дому та дому зрадника Іллі. Не хотів їх бачити і перетинатися навіть на коротку мить. Прорахував усе і не вгадав, вона тут. Ось тобі і бізнес на Батьківщині.

Перший робочий день виявився надскладним. По-перше, я очікував кращої роботи самої агенції і працівників будівельної фірми. Ремонт ще не завершили і це при тому, що я запізнився й прилетів пізніше. Народ якийсь в’ялий, щось бекає на звичайні логічні запитання. Таке відчуття, що вони ніколи не були на співбесідах. І вишенькою на торті стала присутність Алі. За що? Невже я мало страждав тоді, що й зараз повинен усе згадувати?

Потрібно пройтися, маю повне право передихнути в обідню перерву. Кидаю смартфон до кишені, беру ключі зі столу й покидаю кабінет. Спускаюся на перший поверх, за стійкою нікого немає. І де вона ходить, та адміністраторка? Безлад! Суцільний безлад, а не агенція. Вхідні двері теж потрібно замінити, вони так гупають, що чутно аж на другий поверх. Усе дратує. Варто було побачити Алю і я вже починаю шкодувати про свій задум. Виходжу на вулицю і знову натикаюся на неї. Закон підлості якийсь! Стоїть, притиснувшись спиною до стіни, бліда й розгублена. Наче привида побачила.

— Я не знав, що ти тут працюєш, — підходжу, але не надто близько.

— А якби знав, це щось змінило б? — на мене не дивиться, нервово перебирає пальцями край светру. Серце робить кілька гучних, болючих ударів. Колись я обов’язково обіймав Алю, коли вона хвилювалася. Як давно це було… Не вірю, що знову бачу її перед собою.

— Так, не купував би цю агенцію, — говорю правду. Та якби я знав, навіть безплатно її не забрав би.

— Не хвилюйся, я знайду щось інше. Сьогодні ж почну.

— Я тебе не виганяю, — складаю перед собою руки. Мене хвилює ця розмова, не можу бути спокійним, не виходить. Аля майже не змінилася. Така ж струнка і гарна. Навіть волосся тієї ж довжини. Таке відчуття, наче не було цих майже семи років. Цікаво, в її очах я сильно змінився?

— Ми не можемо працювати в одній фірмі і нам обом це відомо, — промовляє через час. — Агенція твоя, тому я знайду іншу роботу.

— Чому не можемо? — мені дуже цікаво, що вона зараз відповість.

— Надто багато нез’ясованих питань, — відповідає тихо, ховаючи погляд. Он як? Питань…

— Ти про наше розтавання? — хочеться сказати по-іншому, але стримуюся. — Можеш не хвилюватися, все давно з’ясовано, — перед очима наша остання прогулянка у сквері. — Якщо подобається ця робота, працюй. А якщо твій, — затинаюся, — чоловік буде проти, я нікого не тримаю. — Розвертаюся, розблоковую сигналізацію свого кросовера й сідаю за кермо. Не дивлюся на неї, бо можу зірватися. Від’їжджаю і їду якомога далі від агенції.

Вісім місяців я придивлявся й обирав для себе кращий варіант. Наполегливо боровся з бажанням повернутися до України, але воно перемогло. Тепер я тут і вже шкодую. Це ж треба такому трапитися! В перший робочий день зустрів колишнє кохання. Розповісти комусь про таку підставу, не повірять. Не знаю, що інші відчувають у такі моменти, але в мене земля втекла з-під ніг, коли я її побачив. Цікаво, чому Аля не змінила прізвище? Не подобається прізвище Іллі? Я досі нічого не забув, хоча був певен, що навіть випадкова зустріч з кимось із них не зможе порушити моєї душевної рівноваги.

Зупиняюся біля ресторану, заходжу, замовляю перекусити і каву. Куштую суп з морепродуктів й не можу зрозуміти його смаку. Все не таке. За стільки років я звик до особливостей харчування в Америці. У них інша кава, інша їжа, інше життя. І воно мене цілком влаштовувало. Я звик, влився й пристосувався до ритму життя американців. Знайшов знайомих з однаковими поглядами, придбав невелике житло, заробив грошей на свій бізнес. Все так гарно й злагоджено йшло… І обірвалося, коли мені стукнуло почати свій бізнес вдома. Може, продати агенцію знову й повернутися? Я ще не так багато в неї вклав фінансів. Іншими словами — втекти, щоб більше не бачити Алю.

Коли знаходився в Америці думав, що забув і відпустив. Останнім часом навіть не згадував. Було дуже багато роботи і я поринув у неї повністю з великим задоволенням. Навіщо я все змінив? Сам не розумію. Мене тягнуло додому. Хотілося побачити рідне місто, почути навкруги рідну мову, вдихнути українське повітря. Я думав… Сподівався, що все змінилося. Роки змінили мене. Від хлопця, який покидав Україну сім років тому не залишилося нічого. Я так багато працював над собою…

І зараз зможу не реагувати на зустрічі. І якщо Аля піде з агенції я її відпущу мовчки. Нам не по дорозі, у неї своє життя, а у мене своє. Не варто згадувати той період, він не відгукується приємним.

Залишаю кошти в рахівниці й виходжу на вулицю. Кілька секунд просто стою біля ресторану, налаштовуючись на потрібний лад, потім сідаю в автомобіль й повертаюся до агенції. Так дивно їхати знайомими вулицями через стільки років. Щось змінилося, а щось таким і лишилося. Побудували нові кафе, відкрили розважальні та торговельні центри, яких сім років тому ще не було. Та в основному все те саме, рідне.

За ці роки я прилітав тільки один раз, коли потрібно було вирішити питання з документами. Два дні, а хвилювань було на тисячу років. Я хотів її побачити, поговорити, дізнатися як вона живе, що змінилося. Зателефонував Захару і почув, що у Алі є хлопець. І не хтось інший, а мій друг. Колишній друг, який завжди кидав на неї надто уважні погляди. Хотілося прибити обох. Та я більше не мав жодних прав, бо ми розійшлися.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше