Розділ 11 "Знайомство з наслідками"

Макар

 Не вірю, що роблю це. Не розумію, не погоджуюся, але крокую сходинками, чую ззаду кроки Алевтини і знаю, що не відмовлю їй. Намагався, бунтував всередині себе, але не можу. Виходжу на вулицю й сідаю в автівку, чекаю поки вона одягнеться і забере речі. Виходить бліда й схвильована. Такі моменти нестерпні. З'являється порив підтримати, пожартувати, щоб розрядити напругу. Та хто я такий? Хто ми одне одному, щоб невимушено спілкуватися? Ніхто. Колись у нас були стосунки, а зараз ми чужі. Маємо бути чужими. Я повинен знищити у серці залишки того, що колись було коханням. Зупинити будь-які бажання побачити, обійняти, поговорити. Перевести все у робочі стосунки і звикнути. Не вперше. Цього разу теж вийде, я вмію над собою працювати.

Вона заміжня, має доньку, тільки цього факту достатньо, щоб не думати про неї. Аля називає адресу садочка й замовкає. Ще ніколи тиша не була такою гучною. Серце протестує, але я вперто дивлюся на дорогу. Поняття не маю, як буду сидіти з її дитиною. У мене немає досвіду спілкування з дітьми. Я не з тих чоловіків, які усміхаються побачивши малу дитину. Не виникає бажання взяти малечу на руки, стати батьком. Колись було, а зараз ні. Жодного разу не тримав на руках немовля. Цікаво, скільки малій років? Якщо у садочку значить вже доросла? Сподіваюся, що проблем не буде, вона посидить тихо до повернення своєї матері. Чому саме я повинен з нею сидіти? Хіба це не справа батька, коли матір зайнята? 

— Тут, — тихо говорить Аля, киваючи на будівлю садочка. — Я швидко, — виходить й прямує на його територію. Не дивлюся їй услід, відвертаюся й спостерігаю за метушнею навколо. Всі кудись біжать, місто живе у своєму незмінному активному ритмі. І день такий гарний, сонячний. Захар запрошував на дачу. Може, справді поїхати в суботу? Ми тоді й поговорити не встигли, хоча було про що, стільки років не бачилися.

 Помічаю Алю, яка веде за руку дівчинку. Її ім'я ввело мене в ступор. Чому Аля обрала саме його? Бо воно подобалось їй, чи вона пам'ятає, що це ім'я подобається мені? Ілля не знав чи був не проти? 

— Сідай. Обережно, — відчиняє задні двері й допомагає їй сісти. Обходить автомобіль і сідає біля неї. — Кірочко, це Макар Євгенович, новий директор з моєї роботи. Поки я буду на зустрічі, посидиш з ним? 

— Той директор, що кричить на вас? — тихо питає мала, але мені чудово чути. Від здивування розвертаюся до них, дивлюся на Алю, вона губиться й ховає очі. Кричить? Тобто вдома про мене говорять? Неочікувано.

— Ні, не кричить, — проводить долонею по її світлому волоссю. — То у Ані кричить. 

— Привіт, — вітаюся. Якщо погодився, потрібно згладити її напругу, щоб не виглядати монстром, якого з мене зробили її батьки. 

— Привіт, — вона усміхається, нагадуючи свою матір. Дуже схожа на Алю, тільки волосся світле. 

— Куди їхати? — відвертаюся й заводжу двигун. Аля називає адресу і поки їдемо тихо про щось розмовляє з Кірою. Виходить, якщо колись у мене буде донька, її теж зватимуть Кірою. Дивне життя і повороти долі. Це, звісно, якщо я колись наважуся на одруження, бо наразі такого бажання не виникало жодного разу. Відбило раз і назавжди. 

Паркуюся неподалік центрального парку. Поняття не маю, що буду з нею робити, але відступати нікуди. 

— Я постараюся недовго, годинку, півтори, — говорить Аля нам обом. — Кірочко, поводься гарно, добре?

— Так. А ми підемо у парк? — мала дивиться на мене. 

— Ні, в парк підемо після роботи, — відрізає Аля. У неї починає дзвонити телефон. — Це з офісу замовника, я побігла. Люблю тебе, сонечко, — зачиняє двері й швидко зникає за будівлею. Ці слова… Вони викликають цілу бурю емоцій всередині. І серцю байдуже, що сказала вона їх своїй дитині. 

— Я голодна, — зітхає мала, а я мовчу. Переді мною стоїть такий надійний бар'єр, побудований впродовж семи років. І мені так не хочеться його руйнувати, але ж не можу мовчати півтори години. — У садочку не було води, а сніданок я не хотіла. 

— Чому не хотіла? — вичавлюю з себе. 

— Бо зранку з'їла багато каші, але тепер уже голодна. 

— Дуже голодна? — дивлюсь на неї у дзеркало.

— Угу, — обличчя таке нещасне, наче вона місяць нічого не їла. Стає смішно. Не думаю, що її вдома не годують. 

— Тоді ходімо пообідаємо, — виходжу з авто, відчиняю для неї дверцята й притримую за кисть, щоб не впала. У руці мала тримає сумочку з якої визирає голова ляльки. Прямо жінка в мініатюрі. 

— Куди підемо? — запитує серйозно. 

— А що ти хочеш? 

— Картоплю фрі, — заявляє одразу.

— А батьки дозволяють?

— Так, — відповідь впевнена, але краще запитати. Щось мені підказує, що дітям її не бажано їсти на обід. Спочатку набираю Машу, прошу, щоб скинула номер Алі і тільки тоді телефоную. Мала весь час стоїть і терпеливо чекає. 

— Алло? — тихо відповідає Алевтина. 

— Кірі можна картоплю фрі на обід?

— Е- м- м, а де ви? 

— Збираємося пообідати, вона каже, що голодна. 

— Бажано з'їсти перше, але не переймайся, я звільнюся і погодую її. 

— Поки ти звільнишся, вона з'їсть мене, — мені здається, що звучить грубо, але мала хіхікає. 

— Мені доведеться ще зачекати, тут якась нарада. Я домовилася з Анею, вона має забрати Кіру. 

— Скажеш, щоб набрала мене, — відхиляю виклик й дивлюся на Кіру. Відчуваю себе дурнем, якому повісили на шию чужу дитину. І більше гніваюся не на  Алю, а на Іллю. 

— Ходімо, — роблю крок, але зупиняюся від несподіваного дотику до своєї руки. Кіра бере мене за руку. Маленька тепла  долонька хапається за мою широку. Легенько обхоплюю її пальцями й переходимо дорогу. Дивуюсь, бо дівчинка зовсім не боїться мене. Бачу кафе й веду її туди. На вході одразу запитую про наявність дитячого меню і тільки потім займаємо місця за столиком. Допомагаю їй зняти рожеву куртку і сісти. Відкриваю меню і тільки потім розумію, що читати, швидше за все, вона ще не вміє.