За межею можливого

Глава 5

Маріанна відкрила очі. Льодяний холод скував все тіло. Вона буквально цокотіла зубами, скрутившись в позі ембріона. Кліпнула кілька разів очима. Окинула оком все навколо, вже день, похмурий, холодний. Підняла голову кругом пісок, він навіть прилип їй до обличчя. Поворухнулася і тихо застогнала від різкого болю в коліні, яке забила вчора. Повільно сіла на сирому піску, який був сухим тільки під нею. Весь одяг вологий і холодний, як і вона сама. Стрепенулася від холоду. Лиш тепер побачила розірвані джинси та засохлу кров на коліні. Обняла себе руками. Погляд стрибнув на гору, яма надто глибока.  
— Агов! Тут є хтось? Допоможіть. — Вирвалося з грудей з відчаєм. 
У свідомість повернулася пам’ять. Тепер зрозуміла, чому вона тут. Опівночі застукала свого нареченого з цією вішалкою. В грудях защеміло, з очей скотилися пекучі сльози. Гортанний крик відчаю та болю вирвався з грудей. Жадібно ковтаючи повітря, заридала. — Як він міг поміняти її на цю нав’язливу причепу? Як? — Кричала скривджена душа.  
Він же навіть нічого не заперечив, коли ця коза кинула таку гучну заяву, наче він належить їй.  Не могла заспокоїтися і змиритися з цим. Як тільки вибереться з цієї ями та докульгає до траси, відразу ж поїде додому. — А де телефон? Раптом схопилася. Оглянулася довкола, та телефона ніде не було і яма якась дивна. Стало так моторошно. В котре з відчаєм кликала на допомогу. Та здавалося її ніхто не чує. Знову тихо схлипувала, обнявши коліна руками та збившись в камок. Шлунок бурчав хотілося не багато, хоча б гарячої кави.  
Наплакавшись, знову кликала на допомогу та ніхто не йшов. 
Десь неподалік почулося іржання коней. Схопилася на рівні ноги. Якщо тут є коні, то відповідно й люди. Відразу зойкнула від болю в коліні, але покликала на допомогу. Гукала не зупиняючись. Доки не побачила вершника над прірвою. 
— Ей, ти хто? — З якимось дивним акцентом запитав чоловік. Одяг на ньому теж видався якимось дивним та байдуже, аби допоміг вибратися звідси. 
— Я... — Розгубилася Маріанна. — Я заблукала, і звалилася у цю яму. 
— Шо? — Перепитав вершник. 
— Допоможіть вибратися. — Нічого не пояснюючи знову попросила дівчина.  
Здавалося розмовляли на різних мовах. Адже говір, яким він спілкувався скидався на староукраїнський.  
Невже після всього, що трапилося, друзі вирішили її розіграти. Якщо це так, то це зовсім не смішно. Бачила як вершник зістрибнув з коня, і кудись зник з ним з поля зору, важко зітхнула. Мабуть, пішов вирішив її тут залишити. Свіжі сльози скотилися  з очей. Стрепенувшись поїжилася від холоду. Ще й коліно страшенно болить. Розгублено окинула яму поглядом, вона надто глибока метрів зо п’ять. 
— Агов! — Почула з іншого боку. Оглянулася, вершник кинув їй мотузку. — Хапайся. 
Кульгаючи підійшла до товстого каната дивного плетіння. Схопилася за нього, чоловік почав підіймати її в гору. Допомагала собі трохи відштовхуючись ногами, не зважала на біль в коліні. 
Нарешті опинилася зверху. Сіла просто на траву віддихуючись. Оглянулася навколо. Густий зарослий ліс. — Як я сюди забрела? І хто цей кумедний вершник? 
Чоловік у дивному одязі запитав. 
— Ти звідки? Чиїх будеш? 
Маріанна оглянулася на нього, знову цей дивний говір. — Він, що приколюється? Повільно встала, обтріпавши щетину та пісок зі себе. Оглянулася на чоловіка, одягненого у сині сукняні штани, сіру сорочку, дивного пошиття. Здавалося хтось пошив її з домотканого полотна. Таке бачила у бабусі у скрині на горищі. Поверх сорочки на чоловікові був одягнений жупан. На ногах юхтові чоботи. Він здивовано дивився на неї. 
— Я, заблукала. Дякую, вам. Тут десь мають бути мої друзі. 
— Шо? — Зробивши великі очі, перепитав чоловік. 
Маріанна зітхнула. — Він, що йолоп? Взялася знову пояснювати. 
— Ми з друзями відпочивали... І я заблукала. Вже темно було, коли я впала в яму. — Кинула головою у бік вирви. 
— Заблудилася, значить?!! — Уточнив чоловік. 
Дівчина кивнула головою погоджуючись. — Якийсь він дивний. 
— Шо то за одіж на тобі? — Срам! (Сором) 
Маріанна кліпнула повіками. — Що? Оглянула себе. Нормально вона одягнена, джинси, футболка, куртка. — Що не так?

—     Ходи, в село тебе одведу. — Зняв зі себе верхній одяг, подавши його дівчині. — На, прикрийся, а то баби тебе як побачать тако, то на клоччя порвуть.

Маріанна кліпнула очима. — Нічого не розуміла, повагавшись, все ж взяла одяг чоловіка накинувши на плечі. Він просяк потом, але байдуже потім відмиється. — Мабуть, цей мужик з цього села той не дивно. Їй, аби до автобусної зупинки дістатися, а там щось вигадає.

Ступила кілька кроків та йти не могла, нога пекла вогнем. Зупинилася.

—     Шо сталосі? — Допитувався чоловік.

—     Нога болить, йти важко.

Чоловік зітхнув, тримаючи коня за вузди перейшов до неї.

—     Сідай на коня. Одвезу тебе.

—     Я боюся. — Зі страхом зізналася дівчина.

—     Не бійси, сідай.

Довго відмовлялася, вона ж коней боялася панічно. Як була в бабусі на канікулах, сусідський кінь на її очах побив чоловіка. Від тоді й панічно боялася цих тварин.

—     Сідай, Валл у мене добрий.

З допомогою чоловіка незграбно сіла у сідло, паніка охопила цілком. Та добре, що чоловік вів тварину на поводі.

—     То ти відки? Чиїх будеш? — Знову допитувався чоловік.

Вже хотіла сказати правду, але відчувала тут щось не те. Дівчину насторожувало те, що чоловік дивно одягнений. Він ще молодий, а розмовляє так, як розмовляли старенькі бабці сусідки бабусі, їм тоді по дев’яносто було. Вирішила обманути.

—     Я нічого не пам’ятаю. Голова болить.

—     Ото й не дивина, ти впала у вовчу яму, добре, що яма не годна, а то б ти вже одойшла. Певно голову забила. Тобі до знахарки треба.

Маріанна в душі втішилася, що чоловік повірив їй, а то його допитування, половину не розуміла його слів, лише здогадувалася. Хоча оте «одойшла» насторожувало.

—     Одвезу тебе додому, там Мотря, дасть тобі одіж, та покличе знахаря.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше