Розділ 1.

    Літо. 

    Пекуче сонце. 

         Карина сиділа на лавці. Смакувала своїм улюбленим полуничним  морозивом. Чомусь останнім часом її тягнуло на солодке. Думки літали десь разом із хмарами. Нічого наче і не відбувалося. Усі люди кудись поспішали. Хтось на роботу, хтось просто гуляв зі своїм чадом, хтось йшов злий як мара, але життя продовжувалося. Не стояло на місці, наперекір усьому.  Ось і вона ні куди не поспішала. "Жити, мріяти, любити, творити, досягати свої успіхів", ось за чим вона приїхала до міста два роки тому. Чи правильно вона вчинила, коли не послухала своїх батьків, зараз вона цього точно не знала. Можливо так, а може й ні. Думала лише одне - йти за покликом серця, ось головне. Її думки відволік удар м'ячем по нозі. Але дівчина не злякалась. Малеча бешкетує - це на краще! Вона підняла м'яча та жбурнула його хлопчику, який ледь не впав біжучи за м'ячем. Карина посміхнулася йому. Здається малий виглядав щасливим. До того ж повеселив трішки її, скрутивши дівчині смачної дулі, він побіг собі далі. Що за діточки пішли, тільки і промовила про себе. І чому їх тільки  навчають у тому дитсадку. Дівчина на хвилину оторопіла.  Але вона прийняла це як банально жарт від малечі. І знову посміхнулася. Здається за малим прийшов батько. Схоже він був сам, дружини, мами малого дівчина не бачила. Кремезний такий, на обличчя грубий, але з щирою посмішкою. Малий чимось був схожий на нього. А можливо це був його брат! Ні, дівчина влучила в ціль, це був його тато. Поряд йшов ще один чоловік, цього вона точно колись бачила. Занадто знайомим видалося його обличчя. Він йшов наче не бачачи її. Йому було байдуже. Ці двоє розмовляли про щось своє. Два чоловіки Карина знала, їм є про що порозмовляти, гуляючи з дитиною.

         Чоловік, котрого дівчина наче взнала або ж їй здалося його обличчя знайомим був у чорній кепкі. Високий такий. Гарно,  одягнений за смаком, хоч і простенько. Розслаблена хода. Лагідний сміх. Зір міг її підвести, але не вуха. Хоч вона добре запам'ятовували обличчя людей, але зараз впізнати цю людину їй здавалося важко. Зір останнім часом був не кращим. Сміх - ось родзинка. Цей сміх вона б впізнала з тисячі. Він був не схожий ні на один з тих, які доводилося дівчині чути. Будоражив уяву, усі нервові клітини,  як і його власник. Вони стриманно доповнювали одне одного. Останнім часом, Карина і сама намагалася знайти щось, щоб їй підвищило настрій. Вже пів року як вона вирішила змінити своє життя. Або ж життя змінило її. Вона вправно подорослішала з того часу як приїхала у це місто. 

        Десь там у маленькому селі, вона мріяла про велике просторе, з великими поверховими будинками - місто. Велике кохання. Велике, щире, кохання. Романтику.  

        Основною причиною звичайно дівчина бачила переїздом до міста - це вступ до університету. Пошук роботи і освіти, розвиток творчості, нові можливості, ось, що спонукало до переїзду. Хоча батьки страшенно не хотіли цього. Не хотіли аби донька так далеко їхала від них. Дівчина зазвичай ніколи і нікого не слухала. Іноді через це і страждала сама. Але знала точно, яких би помилок вона не припустилася, вона точно нікого звинувачувати у них не буде. Адже це було її свідоме рішення. Ось і вступ саме у цьому місті в університет був її узгоджений з своїм серцем та розумом, свідомий вибір. Вибір, який за два роки приніс стільки виснажень, скільки вона ще ніколи не відчувала.

         Ось таке воно доросле життя!!!

        Дівчина підвелася. Узяла свою сумку. Ввімкнула свої навушники і вирішила пройтися по магазинах. Треба було купити чогось аби приготувати обід, а то й вечерю. Вона знала, що пройти повз, значить привернути до себе увагу. А це Каріні вдавалось майже завжди. Вона не скаржилася на велику вагу чи випадіння волосся. Їй подобалося, коли люди звертали увагу на неї. Сказати чесно, це вагомо підвищувало її самооцінку. Одягнувши свої окуляри, вона стрімко пішла в сторону тих двох. Пухнасте, довге, руде волося було майже по сідниці. Невеликі пасма вкладалися на її лобику. Хоча жара змушувала інколи підбирати волосся у пучок, але дівчині було байдуже, краса, ось головне. Ніяка жара не була перешкодою її волоссю. Її красі!  Карина обожнювала свої коси. Ще з малечку її називали Рапунцель. А коли намагалася зрізати, хтось та одговорював її. Згодом вона звикла до такої довжини. Легке плаття кольору як небо було майже до колін. Такий собі літній сарафан. Легкої тканини. У ньому дівчина відчувала себе неймовірно. 

       Цікавість переповнювала. Тільки з невеликої віддалі вона могла з точністю сказати, хто це був, тому викинувши пакунок з під морозива, вона рушила туди. Я не я, якщо не перевірю. Чи може бути людський сміх такий до болю схожий? Я маю це перевірити. Вона підходила все ближче, ближче, але с кожним кроком переконувала себе, що це лише збіг, він не може бути тут. І с кожним кроком розширювалися її очі, коли вона впізнавала кожну рису обличча цього чоловіка. 

         Нічим наче не примітивне лице. Карі добрі душевні очі. Носик картоплею. Щічки як у хомячка. Та щира посмішка. Карина завмерла, коли миттю промайнула повз них. Не обертаючись, нічого не говорячи, із завмерлим серцем вона наче почала бігти, але різко зупинилася ...На задньому плані почула:

- Памятаєш, Андрію, ту дурепу Карину? Яка втріскалася у мене по самі вуха? - обізвався перший чоловічий голос. Карині він враз влучив у серце. Такий приємний голос, а такі нікчемні речі говорить. 

- Ну, пам'ятаю, ти щось казав за неї, що ви наче познайомилися через спільних знайомих, потім зустрілися, а потім ти дізнався від неї, що вона безмежно закохана в тебе, хоча ти в першу чергу ставився до неї як і до всіх, був як з усіма, просто знайомим. Щось таке, так, пам'ятаю, а що таке? Чому згадав про неї? - обізвався другий.