Розділ 2

Ранок понеділка видається важким. Голова тріщить і я намагаюсь згадати причину. Напружую пам’ять. Починають спливати картинки вчорашнього вечора.

Ми з Валентином разом провели весь день. Гуляли по місту, розмовляли, потім зайшли на весілля, з якого він зник заради мене. Там ми пили і багато танцювали. Вже захмелілі ми поїхали до нього до дому і продовжили романтичний вечір.

Я намагалась забути своє горе, а він гарно проводив час.

Оглядаюсь навколо. В чужій квартирі, у чужому ліжку і без одягу. Важко зітхаю і хапаюсь за голову. І що я наробила? Потрібно забиратись з відси.

-        Доброго ранку, Катю, - Валентин заходить у кімнату з чарівною усмішкою на обличчі. – Нумо снідати. Ми запізнюємось.

-        Куди? – здивовано запитую і шукаю свій одяг.

-        Ти що забула? – підносить брови чоловік. – Їдемо розписуватися. Ми вчора домовились.

Я пулею вистрибую з ліжка, натягую джинси і кофточку.

-        Ні, ні, - активно мотаю головою. – Я вчора жартувала. Ми ж день, як знайомі.

-        Ти ж сама казала, що довгі відносини ні до чого не приводять. Ось я і домовився. У РАЦСі працює моя сестра. Нас розпишуть за п’ять хвилин.

Я підходжу до нього досить близько, щоб відчути запах одеколону. Цей аромат вчора обволікав мене весь вечір, і навіть звикла до нього. Підозріло заглядаю у очі.

-        Що ти задумав, Валентине? – запитую. – Ти не схожий на відчайдуху, котрий жениться на першій ліпшій.

Він хитро сміється, цілує мене у лоб.

-        Ти мене розкусила, - зізнається. – Не повіриш, але мої друзі знову наді мною пожартували. Я мушу одружитись в день Святого Валентина, щоб виграти наступне парі.

-        У вас якісь дивні ігри, - хмурюсь я, обходжу чоловіка і шукаю свою сумку, в якій телефон.

-        Я надіявся, ти мені допоможеш. Заодно буде офіційний повід пожити в моїй квартирі, поки не знайдеш підходящий варіант. Розлучитись зможемо в любий момент.

-        Я вчора тобі забагато розповіла, - докоряю сама собі. Від алкоголю язик мій розв’язуються досить швидко.

-        Я пропоную взаємовигідну угоду. Ти допоможеш мені, а я тобі, - не відступає Валентин.

Я не сприймаю його слова серйозно. Дістаю телефон провіряю його. Незліченна кількість пропущених від Ігоря, декілька повідомлень. В мить реальність повертається, згадую те, що він накоїв. Огида , біль і злість переповнюють душу.

«Катю, годі грати в мовчанку. Поговоримо». Нахабне повідомлення розриває мене на друзки. В цих словах відчувалась самовпевненість і безкарність. Ігор так нічого і не зрозумів.

-        Добре, Валентине, - рішуче звертаюсь до чоловіка, котрого знаю лише двадцять дві години. – Їдемо одружуватись. І нехай весь світ іде до біса.

Несподівано для нього підходжу і пристрасно цілую і він охоче відповідає.