За стіною Мережі

Глава 1

Віртуальний світ затягнув мене настільки, що й сам не помітив, як став залежним. Одного разу, коли нерви були на межі, я познайомився з Елі. Вона та, хто змогла витягнути мене із жорстокої реальності, але натомість затягнула у нестримний вірт. Спочатку все було добре, а от зараз... Минуло два роки, і віртуальне життя приносить мені біль. Як і тоді, у реальності... Я ніяк не можу розв'язати ці вузли, які так нестримно затягують мене у свої тенета. 
Цікаво: виплутаюся звідти чи ні? Допоможе мені хтось у цьому чи залишить наодинці зі своїми проблемами?

 

Ти прокидаєшся серед ночі і намагаєшся збагнути: а який зараз день? Понеділок? Ох, чорт, уже середа. Час невпинно біжить, а я ніяк не можу встигнути за розвитком цих подій.

 Ніч... Знову вона... Пора, коли я можу подумати про все на світі. Сьогодні холодно, надто. Зима забирає мене у свої тенета, мороз гуляє по шкірі і нещадно холодить шкіру. 

Я розплющив очі і поглядом втупився у стелю, намагаючись привести думки до ладу. Коли моє життя настільки змінилося? Коли все стало саме ось так? Але далі думати не зміг, бо це сталося знову. Знову цей клятий звук сповіщень, від якого я щоразу здригаюся. Усе зайшло занадто далеко і тепер не знаю, що буде далі. Я став залежний від неї…

Тремтливими руками розблоковую екран смартфона й відкриваю лист, намагаючись вгамувати шалене серцебиття. Мить — і приходить ще одне повідомлення. Від неї, це вона мені написала. 

"В останньому повідомленні ти хотів завершити наше спілкування, але я не готова... Не готова втратити тебе, і тим самим приректи нас на самотність. Коли я бачу, що ти в онлайні, серце ще більше гупає об ребра. Невже готовий розірвати цей зв'язок, який ми так старанно будували два роки? Це буде боляче... "

Прочитавши ці рядки, я мимовільно усміхнувся. Їй буде боляче тоді, а мені боляче зараз. Вірт поглинув мене занадто, і з цим нічого не вдієш.

Ну але в цій історії є й хороше: ця дівчина вміє розвіяти печаль моєї душі. Якраз такий у мене стан останнім часом, і тільки Елі зуміла підібрати правильні слова. 

Елі… Саме так вона себе називає ось уже два роки нашого спілкування. Це не справжнє її ім’я — нікнейм. Але я навіть не намагався дізнатися справжнє — це марна трата часу. Та й навіщо воно мені, коли хочу розірвати усі зв’язки з цієї дівчиною?

У мене складається відчуття, що я щось роблю не так, адже вірт занадто глибоко затягнув мене у свої тенета і десь там, за Мережею, крутить мною, як циган сонцем. Точніше, Елі робить це зі мною. 

Я знову замислився, і не одразу відповів дівчині.  Інколи вже й сам гублюся серед такої кількості думок, але нічого не зробиш із цим… І от що мені відповісти? 

Мить — і у мені ніби перемикається механізм. Руки самі по собі тягнуться до телефона, і я старанно виводив своє повідомлення. Так, треба це закінчити. Хоч раз довести почате до кінця.

“Елі, мені… важко. Я довго думав над нашим спілкуванням, але зрозумів, що потрібно припиняти. Я… хочу повернутися до свого колишнього життя, хочу, як і раніше — радіти дрібничкам”.

Все, відправив. Цікаво, а як дівчина відреагує на таку мою заяву? Напевно, все ж таки погодиться із моїми словами. Та й взагалі, нащо їй я? Елі і так знає про мене усе, а от я — нічого. Як так сталося? А й сам не знаю… Просто тоді, два роки тому, вона стала тим промінцем світла, який пролився на мою чорну, як тоді здавалося, долю. 

 

Два роки тому

Я біг, біг, біг… Біг, нічого не помічаючи перед собою. Десь за спиною доносилися болючі слова:

“Це ти! Ти винен у тому, що моя донька загинула! Нехай це буде на твоїй совісті!”

А мені так хотілося кинути вслід, що я нічого не зробив, від слова нічого. Маргарита сама, за своєю волею, це зробила, а винним зробили мене. Її батьки сказали, що через мій постійний контроль дівчина не витримала… 

Пам’ятаю день похорону… Саме тоді мене звинуватили у всіх смертних гріхах, і я стрімголов біг додому, аби швидше сховатися від усього світу. 

Хотілося закритися від усього світу, зникнути з лиця Землі, померти і… я був за крок до цього. За крок, як і моя Рита. 

Та в одну мить стало шкода себе і вирішив хоча б зкимось подітилися своїм болем. Знайшовши в Інтернеті перший-ліпший сайт знайомств, я закріпив пост:

“Хоча б ви знайте, як мені погано. Самотність роз'їдає зсередини”

Після того все мало б закінчитися, але звук сповіщення висмикнув мене із прострації. Невже комусь стало цікаво, що коїться зі мною?

Ватяними ногами я підійшов до комп’ютера і прочитав повідомлення від такої собі Елі. Яке ім'я незвичне...

“Якщо ти думаєш, що це вихід, знай — це не так. Мої слова ти пропустиш крізь вуха, і я нічого з цим не зроблю. На жаль… Але знай, що таким чином ти покажеш свою слабкість. А якщо будеш боротися — почнеш жити. Знову…”

… і вийшла з Мережі

Мене ніби кип’ятком ошпарило! Чому якійсь чужій людині стало небайдуже до мене, хлопця, який щойно зібрався на той світ.

Але це зовсім не означало, що я цього не зроблю, ні. Наступного разу обов’язково. Напевно…

Минає хвилина, і наступне повідомлення не змусило себе чекати. А тоді… тоді я відповів, і пішло-поїхало…

— То ти скажеш мені своє справжнє ім’я?  — після чергової переписки я все ж таки наважився запитати. Минуло три дні з часу нашого “знайомства”, а я весь цей час був ніби у прострації. Повністю забив на реальний світ і навколишнє середовище. Телефон розривався від дзвінків та повідомлень, але я не зважав на це — просто не хотілось. 

Мені не хотілось відриватися від Елі, яка була такою таємничою і ніяк не хотіла мені відкриватися. 

— Це зайве, ще не час. До речі, ти мені так і не назвався. То що, як тебе звати?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше