Глава 4

Ніколи б не подумав, що життя може ось таке “вчудити”. Ще кілька годин тому я був впевнений, що, порвавши усі зв’язки з Елі, мені стане легше і життя заграє новими барвами. 

А тут бац — на тобі, я зустрів її на вулиці, до того ж випадково. Стільки часу мріяв дізнатися хоча б щось про її життя, та що тут життя, хоча б справжнє ім’я. Але доля вирішила інакше — по своєму. 

Я сидів перед комп’ютером і втупився в екран. Не знаю, чого чекав. Мабуть, повідомлення від Елі. А його все не було. 

Може, це й на краще. Пора вибиратися із цієї павутини та почати жити на повні груди. Я й так страждав весь цей час, то чому б зараз не спробувати бути хоча б трішечки щасливим?

Та от як це зробити — питання часу й холодного розуму.

Наступного ранку я першим ділом перевірив, чи немає повідомлень від Елі. Але ні, від дівчини не було ні слуху ні духу. Ну що ж, я теж поки що не готовий до нового листування. 

Зрозумівши, що потрібно щось змінювати у своєму житті, я зателефонував до свого друга. Олег — друг дитинства, і завжди виручав й приходив на допомогу, коли було потрібно. У нас це взаємно. 

— Радий чути тебе, друже, — Олег одразу підняв слухавку. — Сто років отак з тобою не говорив. Як ти? Щось сталося?

— Привіт, чувак. Дещо сталося, говорю й відчуваю у слухавці важке дихання. — Але не варто хвилюватися, це… стосується роботи.

— Хм… Роботи? — здивувався той. — А що з нею не так? Ти ж наче працюєш і заробляєш шалені бабки, Владе. 

— Так, але я хочу повернутися в офіс. Досить з мене роботи вдома. Думаю, час повертатися до колег. 

— Супер, тоді я повідомлю шефу про твоє повернення і ми обов’язково це відсвяткуємо. І відмовки не приймаються. А зараз вибач, мушу бігти. Я ще наберу. 

Ми попрощалися, а ще довго сидів й посміхався сам до себе. Олег — та людина, яку сміливо й без ніяких заперечень можна назвати справжнім другом. Він завжди готовий прийти на допомогу, що б у мене там не сталося. 

Саме в той період, коли загинула Рита, поряд зі мною був саме він, хоча я й не хотів нікого бачити й чути. Саме Олег домовився про те, аби всю роботу я виконував вдома, поки не отямлюся і не повернуся до нормального і розміреного життя.

Але, погодьтесь, два роки — це справді забагато, тому часу гаяти не варто. 

Я навіть не помітив, як минув цілий місяць. Цей час дав мені багато чого зрозуміти. А ще… ще вірт відійшов на другий план і мене повністю поглинув реал. Це не могло не тішити. 

Стосовно Елі… От від неї не було чутно нічого, від слова взагалі. Я часто думав про неї, адже тоді повівся, як ображений десятирічний хлопчик. Напевно, варто було б піти й вибачитися, адже нічого поганого дівчина не зробила. 

Ну не розповідала вона про себе — і що з того? Їй було боляче, я це прекрасно зрозумів ще у ту мить, коли вона почала розповідати про своїх горе-батьків

Ну але зате вона допомогла мені впоратися зі своїм болем!

З кожним днем я все більше й більше шкодував, що так і не поговорив з Евеліною. І ще дуже сподівався зустріти її хоча б на сходовій клітці, але цього не сталося. Дівчину ніби стерли з лиця Землі, і це погано.

От як мені тепер з нею поговорити? Мабуть, це єдине питання, яке мучило мене цілодобово останні три дні. А, може, Елі кудись поїхала, щоб розвіятись? Чи взагалі переїхала?

Від цієї думки тіло вкрив холодний піт. Я раптом підірвався з ліжка, накинув перший-ліпший одяг і стрімголов помчав до її дверей. 

Почав так по них гамселити, що вуха позакладало. Але, на жаль, це не дало жодного результату — двері мені так і не відчинили.

Подумки я вже сотню разів картав себе за те, що не підійшов раніше, не поговорив. Дівчина сподобалася мені — і це неспростовний факт. Факт, який занадто пізно я спромігся усвідомити. 

Ну що ж, значить, так судилося і нічого з цим не зробив.

Ох, чорт! Та яка, до біса, доля? Яка доля, якщо ми самі вирішуємо, як краще жити? Ми — творці свого щастя. От тільки свій шанс на щастя я впустив…

Ранок наступного дня почався не надто добре. Все ж таки вчорашні нічні пригоди, ну точніше вже сьогоднішні, дали про себе знати — голова нещадно боліла і тіло ломило так, ніби усю ніч вагони розвантажував. 

Добре, що сьогодні вихідний, інакше було б незручно у такому пом’ятому вигляді з’являтися в офісі. 

Так, треба провітритися, бо щось справді голова дуже болить.

Коли виходжу на свіже повітря, мимоволі усміхаюся сам до себе. Все ж таки реал — набагато крутіше, ніж вірт. У цьому я вже переконався сотню разів. Вірт теж круто, але головне — вчасно зупинитися.

— Ой, — чую за спиною до болю знайомий голос і помічаю, що до моїх ніг котяться соковиті яблука. Це що, дежавю?

— Елі… — шепочу й щиро усміхаюся дівчині, яка стала навпроти мене. Усміхаюся тій, у якій так потребую. 

— Владе, я…

Та я не даю їй договорити, годі вже тих слів. Інколи мовчання набагато краще. 

— Тихше, Евеліно, не потрібно слів. 

Я кладу свою руку на її щоку і великим пальцем проводжу по пухнастим губкам. Не втримуюсь — накриваю її солодкі уста своїми. Дівчина відповідає на поцілунок і тане у моїх руках.

— Ходімо, — кажу до неї. — На нас чекають важливі справи. 

Вона лагідно мені усміхається, а я, взявши її тендітну руку у свою, веду у квартиру, з якої все почалося.