11. Пора ставити крапку

А зранку, коли я вела сина в садок ми просто зустрілись на сходах. Я і Женя. І майнула думка: добре, що Рома пішов раніше бо поспішав на важливу зустріч.
- Добрий ранок. – чоловік криво посміхнувся і присів навколішки біля Дані:
- Ну привіт, Даниле Романович. – син потис простягнуту руку і, не дуже чітко, але таки вимовив:
- Добрий день.
- На прогулянку? – Женя підвівся і тепер дивився просто мені в очі, не перестаючи усміхатись.
- У садок.
- Я проведу. - побачивши, що я готова заперечити додав. – Лісо, не влаштовуй сцен, я все одно піду з вами, мені спішити нікуди!
- Жень...- я втомлено прикрила очі і похитала головою. – Будь ласка, дозволь мені спокійно відвести дитину в садочок.
- Ми не закінчили вчорашнє. – від його доторку до моєї руки шкірою мороз прокотився.
- Там нема що закінчувати! – я різко відступила вбік, підштовхуючи сина до сходів. – Данилко, ходімо.
- Ми таки поговорило, Лисо. – лунало в спину, на щастя за нами чоловік таки не пішов.


Ця зустріч перевернула весь день, я не могла спокійно нічого робити, ледь не посварилась з Дашкою, а на кінець просто спортила обід і довелось все викидати та переробляти наново. Біля четвертої вечора, забравши з садочка Даню, до нас прийшла Оксана.
Жінка бачила мій стан, дочекалась коли малий піде гратись у свою кімнату та присіла поруч зі мною за чашкою ароматного чаю.
- Алісо... - багатообіцяльна пауза змусила мене знітитись. – Я ніколи не пхалась у вашу сім'ю, хоча бачила, що не все так добре, як Рома говорив. І за тебе і Женю до мене доходили слухи. І про те, що Данило...
- Оксано! Він – син Роми!
- Я знаю, моя дівчинко. – мама Романа погладила мене по плечі й ніяково усміхнулась. – Коли Роман сказав, що зробив тобі пропозицію, я була першою, хто був проти.
Я вражено дивилась на жінку. Звісно, я розуміла, що не найкраща дружина для Роми і, чесно кажучи, думаю якби така ситуація була з Данилом, я б всіма силами противилась такій невістці. Але Оксана жодного разу за ці роки не показала, що проти нашої сім'ї, жодного разу не сказала мені поганого слова і завжди підтримувала.
- Кожна мама хоче, щоб її син був щасливий і щоб його любили не менше, аніж любить вона.
Жінка зробила ковток чаю і повільно відставила чашку на бік. Я відвела погляд, було соромно. А ще наївно думати, що мама Роми нічого не знає про нашу гру в сім'ю.
- Я мовчки спостерігала як ви повільно руйнуєте все, що толком ще не збудували. Але, клянусь, жодного разу і слова не сказала Ромі. Але зараз, дозволю собі цю розмову.
- Оксано...
- Ні, Алісо, вислухай. Ви дорослі і ладні жити так, як вважаєте за потрібне. І навіть Даня не буде причиною, щоб ви були разом. Ви самі маєте захотіти бути поруч. Якщо ти не кохаєш мого сина... ви робите одне одного нещасними, якщо це так. Але, скажи мені, як мамі, ти кохаєш Рому, Алісо?!
Оксана пильно стежила за моєю реакцією, але я не мала що приховувати, я сама знала точно:
- Кохаю. І мені соромно та прикро, що всі ці роки... я страшенно завинила перед ним, за кожен день. Але кохаю, Оксано, лише він і Данилко – двоє найдорожчих чоловіків для мене!
- А він це знає?
Перед очима стала картина минулої ночі і я почервоніла та відвела погляд.
- Зрозуміло. – жінка ледь стримала задоволену усмішку. – Якщо Женя і далі буде крутитись поруч з тобою... - багатозначна пауза не потребувала продовження.
- Я знаю, знаю, Оксано. От тільки, він не відпускає, кожного разу тероризує мене і говорить про любов.
Я втомлено схилила голову на руки і похитала головою. Якби ще рік тому мені хтось сказав що я буду сама втікати від Жені і його почуттів... А тепер єдине бажання яке він в мені викликав – щоб чоловік просто зник з нашого життя.
- Тоді потрібно дізнатись що він хоче.
Я запитально подивилась на Оксану.
- Алісо, він зник на стільки часу, а тепер раптом згадав про любов? Тобі не здається дивно, що його раптом стало надто багато в твоєму житті. Невже справді віриш у щирість почуттів.
Я розгублено дивилась на жінку не знаючи що їй відповісти.
- І що мені робити?
- Вияснити, що цьому проходимцю потрібно!

Женя безперестанку крутився поруч, поговорити нам не вдалось – я просто не була готова. Він збивав своїм ентузіазмом. Я вперто викидала вже третій букет у сміття з надією, що Рома нічого не дізнається від пронирливої сусідки.
- Тобі не набридло – запитала в черговий раз побачивши чоловіка на порозі з білими лілеями. Чхнула від різкого запаху і зовсім не делікатно шморгнула носом.
- Мені здавалось жінки люблять квіти.
- Від коханих чоловіків. – мені здавали нерви. – Женя, що тобі треба?
- Ти? – і така уїдлива усмішка.
Крок вперед і я опинилась в його обіймах, а злощасний букет на підлозі.
-Відпусти.
- Алісо, ну перестань. Не розумію чого ти ламаєшся.
- Женя, відпусти мене. – от тільки обійми стали ще сильніші, а я опинилась притиснена до стіни. Вологі губи провели доріжку по шиї до ключиць і Женя злегка прокусив шкіру.
- Залишу свій слід, щоб Ромко знав чия ти!
- Бовдур! Ідіот! Женя, заради того хорошого що в нас було...
- Алісо ти потрібна мені! – і стільки жалю в голосі що спробуй розберись де меже правди.
Я не встигла відповісти, бо Женя просто відлетів від мене.
- Я тебе попереджав! – Рома з такою силою бив колишнього друга, що я злякалась за його життя.
- Рома! – кинулась до чоловіка намагаючись зупинити його. – Рома, ти ж вб'єш його! Будь ласка, Рома....
Чоловік нічого не бачив від люті, від просто відштовхнув мене від себе на кушетку. Женя не збирався терпіти побої й от уже двоє чоловіків просто забивають один одного на сходовій клітці.
Мабуть, хтось з сусідів викликав поліцію, бо поки вони виясняли стосунки не звертаючи увагу на мою істерику приїхав патруль. Як результат – обох забрали у відділок. А я намагалась додзвонитись до Оксани, щоб забрала з садочка Даню до себе, Даші, щоб знайти адвоката і хоч трохи заспокоїтись, бо істерика ніяк не проходила.