ЧАСТИНА 9 1942 «Катастрофа»

ЧАСТИНА 9

1942

«Катастрофа»

Остап вже розумів, при німцях так як при комуні не буде. А може буде ще гірше? Найбільше тривожило - список євреїв, котрі мешкали у селі. Раз в три місяці доводилось возити звіт про обсяги борошна для «Третього Рейху» і останні відвідини комендатури зовсім Остапа не порадували:

• Негайно! Негайно тут має бути список всіх євреїв у вашім селі!

Оберштурмбанфюрер Фон Коссен був переведений до Лємбергу два тижні тому.

• Фюрер вимагає негайного вирішення «єврейського питання»! Негайного! Два дні у вас, старосте, два дні!
• Я зрозумів вас, пане. Я все зроблю. Я привезу за два дні.
• Крук, ти пам’ятаєш, що за приховування жидів - розстріл? Я знаю, ти не бідний, маєш млин, знаєш всіх у селі. Гарна фрау у тебе, діти. Ти не хочеш щоб тебе розстріляли, Крук? Як то ти став таким багатим неєвреєм?

Остап, їдучи додому, думав гірку думку. Вже давно був готовий список всіх мешканців села. Треба лишень внести кілька поправок, сховати кілька дітлахів, записавши їх як своїх, але тільки двоє людей були готові піти на такий ризик. Він сам і його кум Грицько.

Писалось тяжко. Остап розумів, він пише людей на смерть. Але що зробиш? Що? Кабінет, то була вітальня, був не пустий. Поряд зі столом стояла налякана дівчинка, років так на вигляд 12, може менше, може більше? Староста подивився на свої руки, потім на дівчинку:

• Зельда, ти тепер Зося. Софія Крук. Чула, Зося? Ти не Зельман, ти Крук. Моя дочка. Запам’ятала?

У вітальню зайша пані Оксана, дружина Остапа. Погладила Зельду по голівоньці, важко позітнула.

• Зельдо, та ні – Софійко, зара підеш нишком додомцю, увечері тихенько прийдеш і будеш ту мешкати, як моя доня молодшенька. Так? Щось вам Герш написав з Гамерикі?
• Нє, вже давно ніц не писав.
• То, що раніше присилав, то все треба спалити, попросиш мамцю, як стемніє, най тихо ту прийде до нас. Добре, Софійко?
• Та так, пані Оксано.
• Та нє! “Мамо” кажеш мені. Бо замордуют нас всіх!

Зельда. Ні, Софійка стояла і сльози текли її щоками.

• Добре, мамо, скажу їй, скажу.

Сара прийшла вночі, принесла великий клунок з доньчиними речима.

• Ту, Оксанцю, Зельдині лахи. Я все перебрала, ніц ту нема, що було б на жидівське подібне.
• Саро, я ще сі сама поогльондам і хрестик гарний золотий Зельді надіну, нє, Софії надіну. Добре?
• Добре.

Маруньку ніхто і ніяк не записав. Гольдберг Міріам пішла у газову камеру. Хоча, здається, вона вкоротила собі віку. Після того, як з нею «весело» поговорили два місцеві поліцаї. А пекельні жорнова набирали обертів. За кілька днів в село завітали «гості». З пекла?

Клаус Фон Коссен, штурмбанфюрер СС був вкрай зденервований. Він сьогодні мав заселятись в нове помешкання, у велику та гарну квартиру у Лємберзі на Грюненштрассе. Колишнє помешкання ювеліра Етельмана. Нова посада, нове звання - нові привілеї. Казарма остогидла, хотілось широкого, гарного та м’якенького ліжка. Хотілось великої ванни, смачної кави зранку і смачних круасанів до сніданку, а не варених бобів, смажених яєць і ковбаси. Так хотілось, як колись дома, у Фон Коссенів у фамільній садибі. І вже скоро, зовсім скоро нове звання - штандартенфюрера! І відрядження на Східний фронт відкладається, але зараз - ці дурні місцеві, такі повільні і такі дурні:

• Шайсе! Ферфлюхт швайне! Шнеля! Шнеля! Ферзамен юден! Шнеля!

Фон Коссен кричав бризкаючи слиною. ССівці і два поліцаї побігли. Гавкають в селі собаки. Чути постріл і скавуління. Десь заплакала дитина. Але в «шуцманшафтів» є свій інтерес в селі. Свій «чорний» інтерес. Поліцейські тихо повертаються до подвір’я Міріам. Один шепоче іншому:

• Ходи, ту в корчмара фааайна наливка є, - огидно хихоче.
• Чуєш, Орку, в него, певно, і гроші є.
• Міську, мислю певно, шо золоті гроші, а ті тилько дівка інтересує, тьфу…

Двері відчиняли ногою. Довид і Хана стояли разом, позаду них принишкла Міріам. Всі були смертельно налякані.

• Жиде! Давай гроші! Давай хутко нам всі гроші, ми ті шо, мало занесли? Ту гурівки до холєри люду випило в твоїй францюватій кнайпі!
• Давай, жиде, гроші, бо ті зара кропнем!
• Зара тя, курвий сину, кров залєє!

Орко підійшов до Довида і вхопив його за лацкани, потягнув на себе з криками і штурханами. Місьо далі стояв осторонь тримаючи полонених на прицілі карабіну.

• Та добре, добре, віддам я вам гроші. Всі віддам, тіко не мордуйте. Не мордуйте нас, прошу.