Розділ 20

    Після розмови В’ячеслава та Марти пройшов тиждень. В жінки несподівано почався токсикоз, який неабияк їй дошкуляв. Вона відмовлялася від їжі, а якщо В’ячеславові й вдавалось вмовити її хоча б щось з’їсти, то одразу бігла до туалету.  Він співчував Марті, бо бачив, як важко їй вдається ця вагітність. Опікувався нею, старався підтримати, як тільки міг. 

- Марто, куди ти встала? Все, що тобі потрібно, я принесу. Полеж, відпочинь. 

- Не можу стільки лежати. - промовила роздратовано. - Я працювати хочу, а не вилежуватись тут. - І взагалі, мені потрібен душ. - запхала ноги в капці та зачинилась у ванній кімнаті.

В голові паморочилось та страшенно нудило, зовсім не було сил ні те, щоб помитись, але й роздягнутись. Пройшло пів години, але жінка не поспішала виходити, змушуючи В’ячеслава хвилюватись.

- Марто, ти щось довго? Все гаразд? - смикнув за клямку, втім двері виявились зачиненими. Тоді він постукав і знову спробував їх відчинити. - Марто, відчиняй! - крикнув, налякавшись за дружину та їхнє немовля, на щастя голос по той бік дверей його заспокоїв.

- Зараз виходжу. Розкричався.

За мить двері ванної відчинились і звідти вийшла Марта. Однак теплий душ їй не допоміг, чоловікові вона здалась надто блідою і втомленою.

- Що? - звернулась до В’ячеслава, котрий дивився кудись на підлогу.

- Марто, у тебе кров. 

Вона не встигла опустити голову, аби поглянути, що відбувається, коли відчула, як щось гаряче потекло по її ногах.

***

    Маргарита сиділа на лекції й вдавала, що слухає, втім уся важлива інформація проходила повз. Було важко зібратись і зосередитись на навчанні, що геть не було схоже на дівчину. Усі її думки знаходились далеко від економіки підприємства, ті були десь біля В’ячеслава. Розуміла, що хоче його повернути, була готова й надалі миритись зі статусом коханки, аби тільки він був поруч.  

Про все це, дівчина мала необережність розповісти Лізі, реакції якої геть не чекала.

- Ритко, тобі потрібно до психолога, чи того краще до психіатра. Що тебе з ним чекає через 10 років? Ти хоча б раз думала про це? - визвірилась на подругу на обідній перерві.

- Лізо, я все це розумію, але нічого не можу з собою зробити. Погано мені без нього. Вмираю.

- Ой, тільки не треба о цих серіальних висловів. Вми-раю. - перекривила. - Кажу ж, лікуватись тобі треба. - Ліза замовкла, аби бува, не наговорити ще чогось зайвого, та за мить усе-таки запитала. - Що ти думаєш тепер робити? 

Маргарита не знала, що відповісти, лиш здвигнула плечима, відчуваючи неспокій. 

***

- На жаль, цього разу нам не вдалось врятувати дитину.

В’ячеслав залишався незворушним перед лікарем, але лише йому було відомо, що насправді він відчув в цей момент.   

- Як Марта? - запитав, попри клубок у горлі.

- Нам вдалось зупинити кровотечу. Все, що залежало від нас ми зробили. Проте, ви самі розумієте, зараз їй потрібна підтримка найрідніших.

Лікар в знак підтримки торкнувся плеча чоловіка та пішов геть. В’ячеслав, ще якусь мить походив по коридору, і врешті, набравшись сміливості увійшов до палати. Все знову повторювалось, але цього разу кінець був фатальним. Він наблизився до дружини та поглянув на неї з превеликим жалем. Жодна жінка не заслуговує на такі муки, подаровані жорстоким випробуванням долі. 

- Марто, ми впораємось з цим.

Однак, жінка не дала договорити, вона висмикнула руку та наказала залишити її одну. В’ячеслав не став наполягати на розмові. Їм зараз усім потрібен час, котрий неодмінно загоїть рану втрати.

Лікарняна палата наповнювалась букетами квітів, які Марті передавали близькі та друзі. Проте, їй нічого не приносило радості. Жінка весь час лежала та вдивлялась кудись на стелю.

- Поплач, тобі стане легше. Я навіть готовий підставити своє плече. Воно в мене сильне, витримає.

Марта витиснула з себе посмішку, Ігор завжди находив слова, які в неї викликали сміх. Він знав, як її розрадити, але не цього разу. 

- Мені б справді поплакати, та щось не дає, наче всередині мене щось затислось і не пускає. Не знаю чи ти розумієш? Нічого взагалі не хочеться.

Розумів, відчував. Він завжди переймався долею цієї жінки, бо був закоханий скільки себе пам’ятав. Попри сильні почуття, ніколи не перетинав межі дозволеного, адже вона являлась дружиною його найкращого друга. Все, що йому залишалось, це чекати та підтримувати її, щоб там не було.

- Тоді, давай я тобі щось почитаю. - витягнув з пакета на вибір декілька книг.

Марта від цього жесту розчулилась, на очі виступили довгоочікувані сльози, котрі за мить перетворились в справжні ридання. Вона давно не відчувала до себе турботи, яка б йшла від серця. Так, В’ячеслав теж старався опікуватись нею, як раніше, та це радше було через відчуття провини, через відчуття чоловічого обов’язку. Ігор відклав книги й підійшов до Марти. Він тримав її в своїх обіймах, відчуваючи, як самому защеміло в серці. Якби міг, то б відібрав увесь той біль, який доводиться відчувати бідолашній жінці. Чоловік продовжував втішати її, аж доки вона не втомилась та не заснула.

***

    Після повернення з лікарні, Марта поринула в роботу, тільки так вона могла не думати про те, що трапилось. Цілими днями жінка пропадала то в офісі, то на об’єктах, на кілька днів навіть їздила до Тернополя, провідати будинок в якому жили до переїзду. А ввечері зачинялась у спальні, пояснюючи, що втомилась і хоче відпочити. В’ячеслав думав, якби розрадити її, та сім’ю загалом.

- Як вам ідея, всім разом поїхати на вихідні в Карпати? Свіже повітря нам не завадить, - зиркнув на Марту, яка потрохи набиралась сил, - а якщо буде бажання, можемо й на гору якусь піднятись.

- Угу, хіба на підйомнику. - відповіла Ангеліна, налаштована явно скептично. - Та й взагалі на ці вихідні в мене зовсім інші плани.

- Які? Можна поцікавитись? - запитав В’ячеслав, насупившись.