3

Я довго не міг заснути. Весь день мені довелось провести у холодному архіві, а потім – в приміщенні скрипторію, куди я зніс з декілька десятків сувоїв та різних старезних документів. Абат саме зараз захотів узгодити інформацію про усіх братів, що жили у монастирі ще з часів його заснування, аби нарешті довести до ладу нашу Книгу мертвих. Стара книга зникла під час пожежі декілька місяців тому, так що постала потреба у новому списку, в який я старанно заносив імена усіх тих ченців, що трудились, молились та зустріли свою смерть у цих монастирських стінах.

Голова гуділа від напруги, в очах миготіло та роздавались сполохи, як від заморського феєрверка. Втім, якимось дивом я все-таки заснув, хоча і ненадовго. Я почув кроки і тяжке дихання, причому настільки чітко, ніби воно долинало біля самих вух. Відкрив очі і, все ще не призвичаївшись до нічної пітьми, швидко піднявся на ліктях. За мить мені вдалось розглядіти гостя, що посеред ночі, особливо не приховуючись, завітав до моєї келії.

– Адам? – перепитав я – Ради усього святого, що ти тут робиш?

Новіцій стояв біля дверей та, здавалось би, просто задихався. Я ж тим часом підвівся з ліжка, запалив ліхтаря та застиг,  приголомшений побаченим. Адам з голови до ніг був заляпаний кров’ю. На руках його виднілись порізи, проте вони не могли стати причиною такої кровотечі. Значить, залишалось одне…

– Вона не моя, – нарешті відізвався новіцій. Наляканий, з тремтячими руками та безумними очима він походив на нічне жахіття – Це не моя кров... Я убив їх, брате Зоряне… Обох.

Тяжко відповісти хоч щось на таку заяву. В той момент я, власне, так нічого і не придумав. Хотів було покликати когось на допомогу, однак Адам дістав із кишені закривавленого ножа, вмить відбивши у мене будь-яку ініціативу.

 – Взяв на кухні, – невідомо для чого пояснив він – А потім пішов та вбив. Це так дивно, я ж бо почав все згадувати... Не повірите, брате Зоряне, я все згадав!

– Що саме? – нарешті вичавив я із себе.

– Все, я ж і говорю, – новіцій, немов підкошений різким болем, спустився на підлогу, все ще не випускаючи із руки ножа – Невже ви не слухаєте? Нарешті я все згадав. Мене і дійсно звати Адамом. І я дійсно із Вересів,  а не із Чорного Каменю. А ось він – ні. Він дійсно із минулого. Із самого що ні на є незапам’ятного минулого.

– Хто він?

– Дух.

По моїй шкірі пробігла хвиля мурашок. Перед Бравліном я дещо прибіднявся, коли говорив про те, що майже нічого не знаю в інквізиторських справах. Насправді я доволі довго мандрував із Радовидом та бачив багатьох людей, одержимих демонами. А також багатьох, хто став жертвою стародавнього чаклунського духа і схоже, Адам був саме одним із них.

– Розкажи усе, – сказав я, стараючись аби голос прозвучав якомога спокійніше, а сам в той час думав, як краще вчинити – Давай Адаме, ти ж недарма прийшов до мене.

Новіцій сумно кивнув. Руки його по-старому трусились, як при лихоманці.

– Я із Вересів, брате. Працював то там, то сям. А ще, бувало, грабував могили. Я нарешті згадав це, доволі чітко... Я ніколи не вірив ні в Бога, ні в диявола, ні  привидів, ні в духів. Так було простіше. Аж допоки одного разу не вирішив залізти до кургану… Він і зараз височіє недалеко від в’їзду до міста... Грабувати тисячолітні скелети простіше, аніж діставати із труни напівзгнилий труп якоїсь купецької дочки, яку і сам не раз бачив у місті… Мені соромно, брате, але саме таким я і був.

– Продовжуй.

– Я пробрався до цього кургану. Саме на честь нього і було назване те старе поселення, Чорний Камінь, уявляєте? І як я до цього не додумався раніше… Втім, це вже неважливо. Там, у кургані, я знайшов багато чого цікавого. А також дивний амулет на тілі одного із мерців. Ледь я встиг до нього доторкнутись, як все різко змінилось…

– Ти втратив свідомість, а прийшов до тями вже в іншому місці. Через декілька днів, – сказав я, відчуваючи, як стара напрацьована впевненість поступово повертається до мене.

Адам виглядав приголомшеним.

– Звідки ви знаєте?

– Уже зустрічав таке. Ти продовжуй.

Новіцій розгублено кивнув.

– З того часу у мене почались провали в пам’яті. Спочатку я звідкись знав, що це все через духа з кургану. Він був запроторений у тому амулеті, а я мав дурість до нього доторкнутись... Я нічого не міг зробити, брате. Уже нічого. Дух хазяйнував у мене в голові, викликав болі, пускав кров носом. З останніх зусиль я приповз до стін вашого монастиря, аби попросити хоч про якусь допомогу, але впав непритомним. Там, Зоряне, ви мене і знайшли. А коли я прийшов до тями, вже нічого не міг згадати. Так було вже, і не один раз. Я то забував усе, то знову починав потроху згадувати, по крупинці.

– І що ж трапилось цієї ночі?

Це питання виявилось для Адама вкрай неприємним.

– Спочатку я пам’ятаю, як був на кухні, де і взяв ножа. Не знаю для чого. А потім прийшов до тями уже в кімнаті абата. Там все у крові, брате Зоряне. Все залите кров’ю, а на підлозі лежать два тіла. Абата та нашого санітарного брата… Я убив їх… чомусь. Це ж все через духа, вірно? Це він примусив мене?

– Так, Адаме. Так що, поки ти ще у свідомості та контролюєш свої дії, прошу віддати мені ножа, а також будь-що інше, що можна використати як зброю.