РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Нічну тишу розірвав настирливий дзвінок.

Ольга вибралася з ліжка, засвітила лампочку. Третя година. Хто ж телефонує о такій порі? Добрих новин сподіватися марно. Та сон вже минув. Не звикати при її роботі.

‑ Алло, ‑ нарешті знайшла мобільний.

‑ Я говорю з Ольгою? – Чоловічий голос звучав стурбовано.

‑ Так. А ви хто? – Нічний дзвінок добряче вибивав із рівноваги.

‑ Я з поліції. Трапилося ДТП, треба з’ясувати особу потерпілого, у нього немає документів і тільки ваш номер у мобільному.

Тисячі думок пронеслося в голові. Хто? Родич? Знайомий?

‑ Куди їхати? – Ольгу охопила паніка.

‑ Записуйте адресу.

Вхопила ручку тремтячими руками. Добре, що блокнот завжди поруч. Записала адресу лікарні.

‑ Буду за декілька хвилин, – прокричала у слухавку.

Не встигла більше нічого спитати, залишилася сам на сам із короткими сигналами відбою.

А спитати хотілося багато. Доведеться потерпіти.

Ольга викликала таксі, стрімко зібралася і вилетіла з дому. За декілька хвилин вже простувала в палату. Її журналістське посвідчення відкривало доступ майже скрізь. Тим більше на неї чекали.

Немолодий втомлений поліцейський ледь глянув на ефектну білявку, що увійшла у палату.

‑ Ось він. Ні документів, ні телефонів. Непритомний. Але останній і єдиний дзвінок до вас, ‑ видав зразу.

Ольга уважно глянула на ліжко. Там лежав блідий юнак, майже дитина. Але ж вона не знає його!

‑ Мені він не дзвонив. Сьогодні точно. Може не наважився? Збив дзвінок? Де його знайшли і що трапилося?

Жінка вже трохи заспокоїлася і пробудила професійну цікавість. А раптом з цього вийде яка історія? Вона працювала поза штатом, але дуже хотіла б влаштуватися кудись на постійній основі. Хоча й розуміла, що це може обмежити і вибір тем, і взагалі професійну свободу.

‑ Переходив дорогу. Можна сказати перебігав. Місце недозволене от і збила машина. Хоча пізно, машини рідко їздять. Не пощастило. – Поліцейський не приховував основного.

‑ А водій? – Ольга вирішила з’ясувати все.

‑ Водій загинув. Врізався в ліхтар. Мабуть п’яний, але це ще не відомо. Поки. В крові потерпілого алкоголю не виявлено.

«Ніби протокол читає», ‑ звернула увагу Ольга. Чомусь розповів надто багато, мабуть вирішив, що той юнак і справді якось із нею пов’язаний.

‑ А коли отямиться? Що кажуть лікарі? – Хотіла розпитати хлопця сама.

‑ Не відомо. Кома, кажуть.

І що далі? Чекати? А хлопчину шкода. Є у ньому щось особливе. Навіть у такому стані. Ольга знала, що повернеться, коли поруч не буде поліцейських. А їх не буде зовсім скоро. Кому потрібен цей загублений? Схоже, що шукати не будуть.

Звідки ж він узявся?

Роздуми перервав «охоронець»:

‑ Ви можете йти. Якщо буде потреба у додатковій інформації, ми повідомимо.

Ось так. І жодних обіцянок тримати в курсі. Вона більше ніяк не пов’язана з потерпілим. Принаймні офіційно.

Треба попросити лікаря, щоб повідомляв про стан хворого. Але це вже завтра. Чи то пак сьогодні. Доба вже давно почалася, хоча тільки наближається до четвертої.

Час самогубців. Може і він? Та ні, дурна випадковість. Не шукав би так пізно. Шкода, що хлопець непритомний. Все більше цікавив Ольгу. І не тільки як персонаж нової історії.

Їй же тільки двадцять п’ять. Чи то вже? Дещо таки встигла пережити і побачити. У хлопцеві явно було щось нетутешнє.

Та треба йти. Нікуди не подінешся. Ніч розірвана надвоє, але ще є можливість забути, вдати, що нічого не було. Можна просто повернутися додому.

Так просто? Не вийде. Навіщо тішити себе казочками. Не тією людиною вона була, щоб забути таке. Хоча додому таки повернулася. Але про те, щоб іти в ліжко не могло бути мови. Треба тільки дочекатися доки піде «наглядач». Треба першою поговорити з хлопцем. Але як? Він отямиться і поліція не втратить нагоди. Треба було залишитися? Але Ольга не могла. Вона не любила поліції.

Гаразд. Встигне. Треба набратися терпіння і посидіти в засаді. Є речі, які той хлопець скаже тільки їй. Адже саме їй хотів подзвонити. Чому ж засумнівався? Чому відступив? Можливо, цього б не трапилося з ним.

А з нею? Що це все означатиме для неї? Поки не зрозуміло. Залишалася тільки кава і сподівання, що повернення відбудеться скоро.

А раніше ж цінувала власну свободу і самостійність. Їй було зручно. Місто нове, але вже освоєне. Житло і робота є. Не завжди та, якої хотіла б, але все ж не найгірший варіант.

Чому ж тепер так самотньо? Чого розмріялася? Про що?

Див у маленькому містечку не трапляється. Тихе і розмірене, ніби відокремлене від решти світу. Та раніше й це подобалося. Ніби у вежі зі слонової кістки і ніякі шторми з вітрами не долетять.

Давно ніхто не намагався зруйнувати її світ, навіть не надто цікавився хто. Нікому було. Родичі далеко, а знайомі ще далі. Непомітна журналістка. Невидимка. Так було. Так могло бути тільки тут. Невже це зміниться?