РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Я шукав її довгі роки, вглядався у кожне обличчя і пройшов чималий шлях. Я залишив за спиною попереднє життя, щоб повернути щось важливіше.

І нарешті знайшов. А вона забула мене, зовсім забула.

Це було так дивно прикидатися забудьком, але я йшов і не на таке, я кинувся під авто, хоча й не постраждав. От водієві не пощастило.

Я дивився їй в очі і вражався, що вона вірила у все це, думала, що все зовсім навпаки аніж є насправді. Сподівання найти спільника, ту, хто розділить вагу знання і відповідальності. Не вийшло.

А далі у її квартирі стало зовсім нестерпно. Я мусів мовчати і чекати, дивився на її здивування. Розпач і спроби згадати. І не міг допомогти. Не смів.

І я спостерігав. Вона мовчазна як я, але в іншому здається цілком задоволеною. Чи щаслива? Цього сказати не можу. Але невже їй достатньо?...Я сподівався…

А на що справді сподівався? Що згадає відразу? Що кинеться назустріч? І що тоді? Обережність була б даремною.

То що? Хай буде як є? Може так краще? Але ж я не можу її залишити так просто. Не можу звикнути, що нічого не знає.

Я знайшов її, а тепер не міг бути поруч, щось гнало мене геть, не давало глянути в очі. Я знав, що нічого не змінити, але почуття провини збивало з ніг. Я бачив її біль і розгубленість. Знав, що був цьому причиною. Я забрав її спокій.

Що ж накоїв? Не знаю. Не певен, що розумію. Не дізнався як жила досі. Але ж бачу, що для неї змінив усе, це розумію і не можу повернути назад. Шукав відповіді у її бібліотеці, але не знайшов. Може ховає в іншому місці?

Відчай жене вулицями цього чужого, але такого звичайного міста. Таких безліч. Вона думає, що шукаю рідних, уламки пам’яті, попереднє життя. Все вже знайшов, але не можу зізнатися.

Коли прийде час зізнань, буде несправжній вибух, але ще не прийшов. Коли ж прийде? Сподіваюся, що не проґавлю цього. Тут не повинен схибити. Але чи справді знаю як діяти?

Я не звик до сумнівів і страху поразки, але ж тут все інакше і те, що знаю може виявитися хибним. Я не готовий? Цього не може бути і повинно трапитися надалі. Але ж зараз я просто чекаю? Не можу ж діяти одразу і ризикувати. Чи повинен? Я ж прийшов повернути втрачене.

Чи потрібен їй мій дар? Думав, що так, але тепер, коли спостерігаю за нею не можу подолати сумніви. Але вона мусить щось відчути? Здається відчуває, що втратила щось важливе. Чи не нашкодить їй правда?

Як би не поспішав, але здається ще рано відкривати усе. Треба спостерігати як би не було важко. Я повернуся, звісно, що повернуся і знову буду просто дивитися як вона падає і борсається в тенетах власних сумнівів, відчуттів і загубленої пам'яті.

Якби ж тільки не намагалася допомогти мені, якби не шукала хибним шляхом. Не можу більше, не чесно так. Може помилка серйозніша ніж думав? Я помилився?

Вона сидить біля вікна і вдивляється в ніч, думає, що я сплю і не бачу. Бачу і знаю. Знаю і про дзвінок. Думає, що не почую. Чую. Та почекаю. Тепер уже не довго. Знаки надійдуть вчасно. Я чекатиму.

Ніч стукотить кудись порожнім потягом, грається відлунням на порожніх вулицях і лякає поодиноких перехожих, що поспішають сховатися.

Ніч хоче побути на самоті. Ніч має про що сумувати і ховається від зайвих очей, навіть якщо вони нічого б і не побачили.

Темрява несеться містами і країнами, пробігає крізь поля і будівлі. Не встигає зупинитися і оглянутися. А навіщо їй? Не чекає ніхто. Краще швидше наздогнати те, чого вже немає. Зникло з останнім променем сонця.

Ніч зависла на гойдалці і не може спуститися вниз, мусить летіти без мети і падати. Так і не досягне землі.

А десь високо-високо недосяжні зорі пробуджують зовсім інші світи, яких не знайти тим, хто вже встиг заховатися у маленькій коробочці власної квартири. Це тільки для Неї. Цим не зможе поділитися ні з ким.

Чи хотіла б? Не знає. Не певна. Можливо, деколи щось і блисне в очах. Тоді зірка впаде. Закотиться вниз і вже не принесе мрії.

А ніч все стукотить по клавішах старої друкарської машинки, намагається написати свою історію. Якби хтось прочитав її.

Вона збирає розгублені образи і намагається об’єднати у єдине полотно. Але ж з першим променем сонця все розлетиться на друзки і доведеться починати знову. Ніч уже звикла. Не може боротися.

Та хіба можна звикнути? Хіба немає іншого шляху? Щось іще не спробувала. Та чи не надто небезпечно? Страх і ніч завжди поряд. Вона плекає і зрощує, захищає і надійно ховає.

Як же швидко доведеться йти. Скоро коло обернеться і переламається мить. Настане день і пробудить метушливий світ, забере солодке марево.

Чому ж доводиться кидати світ, який вигадала сама і тільки для себе? Чи погано там? Чи не затишно? Чи розчарування наближається? Розчаруватися гірко. Доводиться втікати. Доки не пізно.

І гуркоче невтомний потяг, несе рейками долю і вітри мандрів, несе мрії кудись далеко. Десь то зупиниться. Десь зустрінуть його і виявлять, що зовсім не порожні вагони, і заберуть надію, наповнять потяг неспокоєм і тремтінням. Вирушить далі.