РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Хіба можливо повернутися туди, звідки доля викинула так давно? Згадки заколисують і обіцяють, але залишилося тільки місце, яке встигло пережити безліч змін.

Наперед серце стукоче і виривається кудись ближче до мрії і тільки страх невідомого, забутого, можливого майбутнього розчарування повертає назад. Туди, де все знайоме і набридле, але безпечне.

А перед очима стоїть ота біла втілена мрія в казкових розсипах діамантових сніжинок закута у кришталеву кулю. Як потрапити туди? Чи ж доведеться розбити той крихкий захист? Чи доведеться позбавити мрію її дивовижного куполу? Вона втратить життя? А може вдасться зігріти власним теплом?

А серце вже нагрівається, розпалює хмиз іскра великого феєрверку. Чекання перетвориться в пожежу.

Згадувати те, невимовне, неймовірне, ніби дивитися у дзеркало. Шукаєш задзеркалля, а натрапляєш тільки на власне відображення, а відображення те виявляється ще нічого не говорить про його власника.  Сподівання не справджується і дзеркало вперто мовчить. Ким же є той. Хто шукає себе у дзеркалі? Шукає бо не тільки себе.

 Щось там є у прихованому просторі. Як відчитати? Де знайти абетку і згадати символи?

Доводиться намацувати по кроку, як наосліп, чи по слизькому льоду. От – от можна зірватися, от – от трісне тонка крига. А може й не тонка? Під снігом не видно, таке спокусливе біле покривало, таке холодне і сліпуче. Як же розгледіти хоч щось?

Щось таки можна розгледіти хіба в минулому. Хоча вже й чуже, але ж стільки часу було своїм. Єдина опора. Але з часом і її доведеться відкинути, щоб рухатися далі. Та не тепер. Опертися на цю ненадійну опору, значить обманювати себе і це так важко, коли більше не можливо приховати правду. Навіть якщо на її місці тільки пустка. Колись наповниться, можна хоча б сподіватися.

А якщо не вийде? Якщо та мрія, заради якої втрачено все колишнє тільки примара? Якщо немає там взагалі нічого? Якщо є те, що гірше ніж небуття? Так говорить страх. Тільки ж його не можна слухати, бо страх не є життям.

Хай краще говорить цікавість, але її голос слабкий і тихий, такий обережний і малопомітний. Така мова ненадійна, але може стати захопливою і справді вартісною. А там може виявитися, що оте задзеркалля таки існує і це вже достатня, навіть більш ніж достатня винагорода. Тоді вже не так і важливо чи правдою є ті нові спогади, з часом все стає спогадом і тільки туманом над ранковим озером, але ж спостерігати за ним так хочеться.

Хай вкривається дзеркало памороззю і замість відображення, що вже несправжнє малює морозяні квіти. Так його поверхня не буде здаватися водоймою, у якій так хочеться втопитися. Хай вкривається кригою. Так легше йти. Так легше перекреслити час і потрапити в зовсім інший простір.

Навіщо? Тому що варто перевірити, що неможливе може здійснитися, а можливе не обмежить і не поставить стін, через які не можна пройти. Тоді відчиняться двері, а відкриті двері – це свобода як єдине можливе щастя.

Невже й справді не було страшно від того, що не знаєш хто ти? Досі не було. Було відчуття, що не та, ким здавалася, але ж думала, що справді є тільки тою, ким себе знала. Може тому не надто страшно і порожньо було?

Тепер все не так. Такої себе, якою знав мене Олесь, не уявляла. Хто ж я тепер? Не те, щоб не вірила братові. От ще, він мій брат. Так дивно. Хоча це також варте довіри, але ж я і раніше була певна, що знаю про себе все. Марна та впевненість.

Але як же тепер довіряти хоча б комусь? Неправильно це було б. Небезпечно? Хіба є якась небезпека для того, хто втратив і самого себе? Чи мала хоч щось? Роботу? У тому вигляді, що був у мене невелика втрата. Та й чи робота це і є я? Звичайно ні. Коли нічого немає, то немає і сумнівів. За що ж тримаюся?

А щось таки не відпускає. Щось таки є. Що ж заважає залишити одну невідомість заради іншої?

Та й все одно ми вже йдемо. Куди? Спочатку на місце тієї аварії, а далі буде видно. Може нічого й не почнеться, можливо доведеться повертатися ні з чим.

Як це сприйме Олесь? Тут залишитися буде йому значно важче аніж мені.

Навіщо планувати наперед, ще й будувати такі невдалі плани? Ми йдемо, щоб залишити всі плани позаду, мандруємо, щоб втекти. А втекти зможемо так чи інакше. Щось ще й знайдемо в дорозі. Та й Олесь налаштований рішуче. Невже не боїться? Йому є що втрачати, але ж вірить.

А я ж і не бачила того місця, взагалі не була в тій частині міста. Схоже саме місто більше, ніж мені здавалося. Чи знайдемо хоч щось? Олесь навряд чи згадає ту ніч, та й темно тоді було. Що ж там можна побачити?

Щось, все ж мусить бути. Тепер я знаю, що такі відчуття варті довіри. Принаймні куди йти далі можна довідатися тільки там.

Можна б, звісно, доїхати, дорога довга, але ми вирішили йти пішки, щоб прояснити думки і позбутися хвилювання. Так буде правильно. Краще не спокушати долю, адже тепер ми цілком у її владі.

Аж надто довга та дорога, а ще і не починалася. Може краще повернутися назад? Поки не пізно. Однак вже пізно. Не повернемось. Ми тепер разом і це найважливіше. Чого ж боятися? Не може ж бути, що нічого не знайдемо. Цього просто не може бути.

Як же важко з сумнівами. Не відступають навіть дорогою. Але ж мовчимо обоє. Я і без слів знаю, що в Олеся сумнівів і страхів мало бути більше ніж у мене. Але хіба це можна виміряти? Хіба можна виміряти втрати? А сподівання з розчаруваннями?