РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Я дивлюся на її обличчя. Очі заплющені, але жива. Вона таки змогла. Але як же схожа на мене. Як у дзеркало заглядаю. Невже таке можливо?

Олесь поруч. Напружений і наляканий. Звинувачує себе. У такому стані його не розпитати про гостю детальніше. Доведеться самій.

А він трясе її і плескає по щоках. Щось кричить. Здається «Олю!» Але ж вона Хельга? Ще дізнаюся.

Як же вона сприйме місце в якому опинилася? Навряд чи очікувала саме цього. А Місто ще не тут, тільки передмістя. Брама ще не відчинилася. Поки тільки підвал. Тепер помічаю як же тут темно. Хоча є стіл, а на столі гасова лампа. Це їй сподобається, якщо я справді знаю.

Звідки знаю, що їй сподобається? Нещодавно дізналася і про її існування. Я ж також не могла уявити, що це можливо, а уявлення про можливе у нас таки відрізняються.

А Олесь? Що ж він так волає? Чому мене зачіпає його поведінка? Тільки що помітять? Але ж нікому тут помічати. Окрім неї.

Здається очі кліпнули. Вона майже отямилася. Що ж побачить навколо? Тут не надто темно, але ж і не багато світла від лампи. Стіни важкі і товсті, а ще сірі. Камінь. Цим важко здивувати. Чи дивуватися вона зможе ще не скоро?

Вона ще не знає, що її мрія холодна і безмежно біла. Не знає, що тут не було весни вже дуже давно. А може ніколи? Цього вже ніхто не скаже, а якщо й скаже, то не буде кому почути. Таке воно Загублене Місто. Може тому, що нікому не потрібне? Хоча я перебільшую і доказ лежить переді мною. І це не помилка. Я певна.

‑ Де я?

Спляча красуня прокинулася. Як пояснити їй усе? І з чого починати? Мабуть з початку. Олесь покладе це на мене? Мабуть так і треба. От тільки я боюся. Чого? Сама не знаю.

Та треба відповісти . Хельга чекає.

‑ Ти у безпеці. Олесь поруч.

Вона озирається. Помічає мене і в її очах застигає подив. Добре хоч не жах. Розумію її почуття. Я й сама дивлюся в її обличчя із цілою сумішшю почуттів.

Хто ж із нас чиє дзеркало? А Олесь знає?

Часом здається, що Олесь знає все. Він такий незворушний. Здається, що нічим не здивуєш. Але ж це не так. Я точно знаю що не так. Я бачила його тоді, коли думав, що сховався. Від мене не сховатися. Та й навіщо? Він цього не розуміє. То й нехай.

‑ Ти знепритомніла і ледь не замерзла, Олесь знайшов і приніс сюди. Поки сюди, а далі…

А далі буде видно. Не треба загадувати.

‑ Одужуй і нічого не бійся.

Остаточно завершую з Ольгою. Поки їй досить. Ще надто слабка.

Чому мені так шкода її? Чому здається, що то мене закинули у невідомі світи і позбавили дому? А може самої себе? Чи знаю я хто я така?

Ці питання можуть завести надто далеко. Мені просто її шкода, а все інше, що до цього додається, то тільки додаток і тільки заважає. От тільки це не так. Десь поруч ховається відповідь і на мої, а також на її запитання.

Чи ми вже одне ціле?

Я тихенько відхожу і не заважаю її сну. Що їй сниться? Я намагаюся згадати всі власні мрії, але вони втопилися десь у далекому дитинстві. Заздрю їй? Чому?

А вона ніби заснула. Чим же Олесь її лікуватиме? Чи вже лікує? Здається, ніби я сама тут вперше, ніби забула. Не забула, тільки хотіла б. Оля ще дізнається як це. І чому. Краще б пізніше.

Було б хоча б більше вікно. На вулиці все ще мете. Я чую. Мені не треба бачити. Але хотілося б. Та поки виходити небезпечно. Ми ще не в місті. Чи пустять?

Можуть і не пустити. Самі б не наважилися добиратися туди зараз. Ми вигнанці і з цим треба змиритися, але тепер є шанс це виправити.

Чому я так певна? Чому вірю як і Олесь? Чого хочу від неї? Мого відображення. Чи боюся, що те дзеркало покаже не те? Чого не знаю про себе?

Про неї вже точно не знаю майже нічого. Знаю тільки те, що повинна б знати, але ж цього так мало.

Уже було відійшла. Не відпускає. Погляд чіпляється крізь її стулені повіки. А вона на підлозі, майже що на землі. Олесь уже за столом. Так, нічого крім столу і лампи на ньому тут і немає. Він щось пише. Листи? Чи вірші? І кому? Немає навіть вогнища чи п’єца. Тільки кожух. Звідки взявся? Не згадаю. Мабуть Олесь десь дістав. Кожухом вкрив Олю. Але ж цього мало? Мацаю їй руку. Холодна. Хукаю на тонкі пальці.

Олесь уже не бачить нічого довкола, тільки текст. Чому з ним так важко? Хіба? Він – моя протилежність, а разом ми одне ціле. Були. Чи ні? А вона? І чи є антипод у неї?

Та з цим їй доведеться розбиратися самій. Хоча, можливо й ні. Я знаю, що не пропущу цього. Нас тепер не розірвати. Скільки ж частин у мені?

Олесь навряд чи справді пише листи. Зараз просто немає кому їх читати і це гнітить. Невже нас залишилося так мало? Невже можна на щось сподіватися в таких обставинах?

‑ Олесь.

Це вона. Прокидається і шепоче його ім’я. Може і у неї немає зовсім нікого? Але хіба це можливо? Звісно, що так, інакше що б їй тут робити? Довіритися Олесю не можливо було б, якби було що чи кого кидати.

І все ж. Не буває так. Просто не буває. Як і цього нестерпного чекання перед мурами, як і того, що скоро у лампі скінчиться гас. І хто поповнить його запаси посеред ночі?