РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Я повинен був її попередити. Знаю, що тепер небезпека поруч. Але де вона? Зникла. Їм вдалося. Але ж тепер і я можу? Знайти їх буде не просто.

Але я відчуваю себе похованим у цьому лісі. Чи вдасться вибратися? Ця межа лякає і насторожує. Так хочеться вирватися із цього місця. Тільки порожня дорога і досі не посилає жодної машини.

Як скористатися іншим шляхом? Куди йти? Чому не слідкував за ними? Надто чутливі? Та й все одно вона б мені не повірила. Треба було інакше. Але як?

Зараз не час бідкатися. Ліс все густішає і це недобрий знак. Часу мало. Часу завжди мало і це усвідомлення не дає зосередитися. Треба шукати сліди, поки ще не замело. Я впізнаю їх. Та й ніхто інший сюди б не поткнувся. Помічаю ланцюжок. Це її сліди. Тепер я знайду.

От тільки чи потрібне їй те, що мушу сказати? Але ж я єдиний хто скаже правду. Невже не потрібна правда? Я ж не буду довго і заплутано відводити увагу, мовляв не знаю що таке та правда і чи єдина у мене. Я скажу. Якщо знайду. Та правда не дає спокою і жене крізь снігову завісу цим жахливим і чужим лісом.

Не знав би сумніву, якби стосувалося тільки мене, якби замість роздумів міг би діяти відразу. Та відразу не вийде. Зачекати доки завірюха вщухне? Але ж завісу можна подолати тільки зараз. Тільки де ж вона, та завіса? Сліди губляться на білому покривалі снігу. Їх видно все менше і менше, але не привели до мети і досі. Невже не встигну? Але цього не може бути.

Більше йти не можу. Хочеться зупинитися і сісти тут назавжди. Не можна піддаватися цій спокусі. Мені страшно. Ще декілька днів тому вона була мені ніким. Не знав її і навіть не бачив раніше. Звичайна людина у безмежному світі. Тепер же ніби окрім неї не залишилося нікого, навіть мене. От тільки її знову немає поруч, та тепер все інакше. Все змінилося за мить.

Скоро стемніє. Мені не вийти з лісу, щоб шукати ночівлі, але й не залишитися тут до ранку. А може саме це і слід зробити? Уже не просто холодно, а й вогко. За комір проникають важкі краплі, тануть і спускаються нижче. Чому я і досі помічаю це?

Сліди обриваються. Чи то снігом замело? А може і справді тут кінець шляху? А далі куди? Зупинитися не можу. Очі засипає і на віях тануть сніжинки. Майже нічого не бачу. Скільки ще витримаю? Не хочу здаватися. Смішна надія ще теплиться. Може саме вона тримає тут і не дає перейти? Чи таки страх?

Немає тут високого муру з колючим дротом, немає сторожі зі зброєю, але межа таки відчутна і те, що за нею більш небезпечне. Звідки знаю? Пробував вже не раз, хоча ще ніколи перехід не був аж так важливим. Але вона вже там, не зі мною. Вона стала ключем не мені. Тепер можу тільки битися у двері, яких немає, не те, щоб були зачинені. Я знову запізнився і завіса замкнулася, а тепер тільки диво дозволить потрапити туди.

Все ж, схоже, її ще не встигли використати остаточно, інакше я б помітив, я тепер наче вартовий на кордоні, але ж яка порожня моя варта, бо кордон більше нікому не потрібен.

Хотілося б помилитися. Знову? Помилки дорого коштують, але не можу нічого зробити, хіба бути напоготові та сподіватися, що ще зможу виправити найгірше. Саме тому я й досі тут. Саме тому буду стукати у зачинені двері до останнього і шукати шпаринку, щоб нарешті встигнути.

Що вона робить там, за завісою? Що говорять їй супутники, щоб змусити здійснити непоправне? Чи зрозуміє? Чи хоча б відчує? Сподіваюся, що з нею все гаразд, хоча б поки що.

Розпалюю врешті ватру, щоб трохи зігрітися. Може вогонь таки зможе розігнати ту хуртовину? Може перерва хоча б підкаже що робити далі? Як же довго минає час у чеканні. Там не зупиниться.

Чи давно я тут? Здається завжди, хоча ніхто й не бачив мене, наче й не було ніколи. Та це й на ліпше, тільки деколи гіркота ніби димом обпікає очі. Але знаю, що це тимчасово і зір повернеться.

А все ж колись було інше життя й інший світ. От чи зі мною? Тепер не важливо. Чому ж так хочеться зберегти хоча б можливість? Невже просто мрії?

Від власної непотрібності опускаються руки і хочеться відступити. Що ж зупиняє? Вже й не знаю, тільки ноги ведуть і ніяк не дозволять спинитися. Чому все саме так? Світ за межею кличе і не чути той голос не можу.

Але що це? Я чую автомобіль? Дорога все ще так близько? І це ще не все, він зупинився саме тут і не збирається вирушати. Може це вчувається мені?

Не вчувається. Стукнули двері, зачинилися. Не збирається ховатися? Хто ж це? Що потрібно? Не знаю йому чи їй. Хтось новий і незнайомий? Але мене знає точно, бо нікого і нічого шукати тут не буде.

Скрипить сніг під чужими ногами. Я завмер і не ворушуся. Але де ж тут сховатися? Та ще й зимою і взагалі марно.

Хто ж це крадеться? Явно ж намагається не надто шуміти, але ж нікого більше немає і чую надто добре. Схоже таки жінка. Може піде собі геть? Може не по мене? Хотілося б так думати. Скільки мені ховатися?

Яка цілеспрямована. Позбутися буде нелегко і йти геть вона не збирається. Глянути б хоч оком, але не можна видати себе. Хто ж вона така? У чому взута? Грузне в снігу на підборах?

Проходить повз кущ, близько до моєї схованки. Тепер можу роздивитися. Не знаю її. Вона середнього віку, та й зросту, але ж у шубі і з яскравим макіяжем. І справді на підборах. Примітна.

А машина? Там чекає ще хтось, чи вона залишила її посеред дороги? Тут все одно ніхто не зачепить. Місце, якого немає. Схоже, таки є для когось, от тільки вибратися тим, хто сюди потрапить вже не вдасться.