РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Дзеркало слухняно демонструє зображення того, хто загляне у нього, але тільки тоді, якщо не зазирати надто довго.

Хто ховається за дзеркальною поверхнею? Той, хто зазирає у нього тут? А може хтось зовсім інший, що прибрав знайомої подоби? Двійник. Схожий наче друге втілення. Чи є у нього своє життя? Те, якого не побачити у прозорому, та все ж такому глибокому свічаді?

Запалена свіча не освітить задзеркальний морок. Таємниче мерехтить свічковий коридор і відкриває шлях у самісіньке серце. І все ж обривається шлях той, ковтає його одвічний морок, ховає те, що бачити не можна.

Двійник тривожить і заворожує. Хтось, хто є тобою, але його ти не знаєш і не розкриєш повністю ніколи.

А може не двійник? Провідник? Хто наважиться вирушити туди, куди запросить такий провідник? Задзеркалля чекає. Терпляче чекає.

Двійник також шукає себе у дзеркалі? Невже і він намагається зазирнути тобі в душу, щоб знайти там… Себе?

Холодом пронизує спину, хочеться відступити від дзеркала, розірвати розмову двох пар очей. Але це не можливо. Погляд прилип до скла. Не відірватися.

Що так заворожує в тій постаті навпроти? Чому не можна відвести погляд від тих очей? Твої очі?Чи ні? Тільки вогник танцює в зіницях. І мовчання.

Мовчання густе і терпке як горобинова ніч, що мерехтить у свічаді зірками свічок. Там, у тому дзеркалі ніч зовсім інша ніж та, яку ховають важкі штори на вікнах. Не можна їм поєднатися.

Зображення ворушиться і тремтить у власній темряві так сторожко. Небезпечно близько. От-от здолає важку раму.

Чого шукає у цьому світ? Чого бракує там? А сам? Теж прагнеш туди? За дзеркало? Мовчи. Не зізнавайся.

Кожне слово сколихне дзеркальне плесо каменем на воді і впаде на дно. А хвилі залишаться, підуть колами і збурять тихе плесо.

Хай панує мовчання. Можливо у тиші вдасться розгадати таємницю того дивовижного двійника. Про що він мовчить? Про що його думки у коридорі мерехтливих свічок?

Страх породжує те мовчання. Ні порятунку, ані відступу. Дзеркало оживає. Воно завжди живе,та аж тепер прокидається.

Відірви погляд. Розірви зв’язок доки не пізно. Чи знайдеться хтось хто пробудить? Чий голос у тиші?

Свічі гаснуть і чари руйнуються. Миттєво ховається зображення у темряву геть непроглядну. Тепер можна втікати.

П’янке відчуття порятунку, хоч і не видно шляху, але він під ногами. Подалі звідси. Подалі від химерних видінь.

Чи правда, що зовсім скоро доведеться повернутися? Чи далеко вдасться втекти? Хто той двійник? Так і залишилося прихованим поза часом і простором.

Дзеркало не відпустить так просто. Воно вже бачило тебе до дна. Воно встигло пізнати тебе і більше ніколи не залишить у спокої. Тобі не втекти. Дізнаєшся зовсім скоро. Часу все менше і менше. Більше ніколи не будеш наодинці.

Тепер вас двоє.

Я відкриваю очі. Здається таки жива. Але де це я? Наді мною схилилася постать… Ледь не втрачаю свідомість знову. Я? Близнючка? Двійник?

Щось жаске є у тому, щоб бачити саму себе від себе відділену. Але ж вона не я, вона зовсім інша і тільки я це знаю достеменно. Дивне відчуття. Навіть про слабкість забуваю. Навіщо мене врятували? І де я насправді? Дивне місце – похмуре і темне. Але Олесь поруч. Хоч хтось звичний. Тепер спокійніше.

От тільки темно тут якось і холодно. Чи то мене морозить? Може таки не отямилася остаточно? Може це все сон?

Здається я засинаю знову. Як же зле. І чомусь болить все тіло. Голова паморочиться. Сон таки долає.

Прокидаюся раптово. Тут же кидаю погляд навколо. Олесь щось пише за столом, а на столі справжнісінька гасова лампа. Не думала, що ще десь є такі. Чи це я в музей потрапила? Чи просто жарт який хто зіграв? Розповідати ніхто не збирається.

Моя близнючка поглядає нетерпляче, ніби чогось чекає. Коли я отямлюся? Скоро довідаюся. Поки що підгледжу тихенько, здається, ще не помітили, що вже не сплю.

Хельга підгодить і стає поруч. Яке дивовижне ім’я. Ніби й схоже на моє, але все звучить інакше. Історію ховає зовсім не ту. Справді з іншого світу.

Вона шепоче щось заспокійливе, ледь чутне і хочеться слухати той шепіт без кінця, він такий теплий, огортає периною, заповзає у вуха, у мозок, у тіло.

Олесь? Його спина ледь не зникла з-перед моїх очей, ніби пеленою накрило. Та погляд вже міцно вчепився у нього і вогник лампи. Не буду більше вслухатися.

І все ж не можу відвести погляд від Хельги, Олесь відступає кудись за межі свідомості. Які ж темні у неї очі, тільки вогники від лампи виблискують у них іскрами-блискавицями. Невже і мої такі?

Про що вона думає? Пронизує так, ніби хоче нанизати на голку, аж до кінця. На вістрі її очей звисає мій страх. Чого вона хоче? Ворог мені? Хіба може ворог бути так схожим на мене? Невже ця дивна проява просто помилка? Чи помилкою є я сама?

Відчуваю як у її думках відбивається моя смерть. Невже справді? Залишитися має тільки одна. Але чи один у мене двійник? І кого можна назвати оригіналом? Як це все можливо?