РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Тихо спить давно непорушне Місто. Забула про неї рука, що струшує кришталеву кулю. Не засипає снігом білі вулички. Ніхто не любується високими вежами з білими шпилями, широкими площами, де замерзли водограї і пам’ятниками невідомим звитяжцям.

Кому ж випаде споглядати те видиво? Як можливе воно, якщо нікому спостерігати за життям, що вирує під кулею? Чи ж справді живе те місто? Чиєю уявою створене? Місто примара як цвіт, що спадає пелюстками ніжними.

Сніг лежить під ногами мертвими хвилями стиглого моря. Сніг хрумтить під ногами кристалами цукру. Скарб многоцвітний чиїми підошвами вбито під брук у ритмі кроків чужинця.

Хто турбує чистоту полотна? Хто вишиває на ньому чуже вишиття із взором небаченим тут? Чому не женуть чужинця? Не чують? Не бачать наруги? Не збудить тихий крок того, хто блукає Містом безпечних містян.

Чи немає нікого? Чи спізнився блукалець і тільки луна відбиває звуки, що надто гучні для Міста з якого усі утекли. Куди? Адже втікати їм нікуди. Відірваним від всього світу залишалося Місто Біле, допоки не прийде Хтось.

Той, хто порушить тишу, хто залишить сліди на снігу і відшукає життя на мовчазних вуличках величного Міста. Та місто тоді зміниться. Місто не впізнає самого себе. Зовсім інакшим буде тоді. Хто посвідчить? Хто пам’ятатиме Місто таким, як було воно створене? Чи з’явилось саме у порожнечі Всесвіту?

Хто вигадав місто саме таким? Хто відділив від світу і замкнув на віки? Забуто. Назавжди поховано брилою часу. Чи снігу. Не знають і ті, хто живе поміж білих шпилів. Чи нікому запитати?

Хтось вже підгледів. Хтось запитає необережно і таємниця зруйнується. Та ще не тепер. Ще біліють блакитним відблиском білі шпилі на захисті недоторканого. Який ненадійний цей захист. Необережний крок може все зруйнувати. Та поки нікому його робити.

Тільки погляд уже запримітив скарби, які не належали досі нікому. Та спосіб ступити у Місто вже шукають. І сніг зупинився в чеканні. І страх прокрадається в шпари кришталевої кулі, щоб почорніло Місто.

Скоро куля заповниться чорним димом і задихнеться Місто, якщо не знайдеться Той, хто цьому перешкодить. Відшукає дорогу і вподобає білу холодну красу. Знайде щит і не дасть зруйнувати блакитний кришталь.

Тільки де відшукати звитяжця? Як подати знак, що допомога потрібна? Чи справді близька небезпека? Невже іншого способу не знайдеться? Навіщо потрібен чужинець? Кожен у місті знаходив підстави, щоб залишалося все як було. Та так як було вже не буде.

Все важче не помічати тривожних ознак, що час наближається. Скоро прийде стихія, якої іще не бувало і тоді у містян не залишиться виходу. Місто загине? Про це не відомо нікому. Навіть там, за межами часу і простору ще нічого не вирішено остаточно.

Дехто і в цьому шукав надії, але надто крихке таке сподівання. Як лід, що не встоїть і перед теплом і перед найменшим натиском. Це розуміли усі. Цього боялися всі. І Куля темнішала. І тьмяніло сонце. Чи бачили?

Не бачили в Місті. Не бачили й повз. Не бачив ніхто і нічого, ніби просто нічого не трапилося. Та це не так. Уже не так.

***

Але що помічаю я на дивних тих біли шпилях? Невже вони такі сліпучі через те, що над ними тьмяніє небо? Де звична прозора блакить? Чи то снігові хмари сірими клаптями нависли над Містом? А може так і повинно бути? Тільки поміж тих сірих шматків темніє щось інше, як попелу крихти. Звідки тут попіл? Здалося?

Може тільки здалося, мої очі не звикли до тих кольорів, вони не  можуть побачити щось іще більш незвичайне у геть незвичному. Але ж не помиляюся, хмара та справді обіцяє обсипати зовсім не снігом. От тільки чим? Може саме від цієї загрози сховалися усі містяни?

А я вже було вирішила, що моя провина у безлюдності вулиць. Хоча, може таки моя. Але як? В чому? Чи можливо ще виправити щось? Іще ж не дізналася зовсім нічого і Олесь із Хельгою більше не допоможуть і навіть не пояснять уже нічого. Куди ж вони поділися? Марно гукати.

Я не бачу стіни, що оточує Місто. Де той високий мур, що не пускав сюди стільки часу? Де той дивний пагорб, що на нього спирався мур? Такий крутий і неприступний, а тут ніби й не було нічого. Не приснився ж він мені? Спитати немає у кого. Як же тривожить ця тиша.

Куди ж я іду? Не можу ніяк зосередитися, постійно доводиться задирати голову вгору і з тривогою зазирати у небо. Які ж вузенькі тут вулички, неможливо відігнати відчуття, наче потрапила у глибоченний колодязь на самісіньке дно. Тут зірок не побачиш, тільки сліпучий стовп світла, що вривається зверху, але вже не досягає дна. Трохи незатишно, здається цим білим стінам починає подобатися сірість. Може також здається? Але ж щойно цього не було?

Не знаю, яким Місто було колись, але навіть за той короткий час, що я тут була, помітила як стрімко змінюється тут все. Куди зникло сліпуче сяйво сонця? Куди зникла неймовірно чиста біла полуда, що вкривала очі коли я сюди потрапила? Чи не полуда то була? Чи справді щось насувається? А я тут зовсім самісінька і нічого знайомого не бачу й досі. Як вибиратися?

Хочу кричати, та крик застрягає у горлі. Горло пече. Місто стає лабіринтом і я починаю бігти. Куди? Де Брама? У якому напрямку я йшла? Не згадаю нічого. Всі вулички здаються геть однаковісінькими. Я вже була тут? Чи ні?