РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Висота пташиного лету забиває подих. Простір розстилається перед очима у цілковитому безмежжі і можна охопити все. Більше не буде таємниць, більше немає кордонів. Невже і для мене також?

Місто? А де ж воно? Залишилася тільки я і простір. Небо зійшлося із землею і захопило у себе маленьку мурашку, яка спостерігає за тим, що могла б не побачити ніколи, адже такі враження не для її очей.

Слова безсило замовкають і спадають вниз не промовлені. Їх відлуння ще довго звучить у вухах таке чуже і далеке. Невже я готова була промовити їх? Ні, їх викреслено із простору, вони розчинилися у тиші, так і не стали частиною цього пейзажу. Тут їм не місце.

А де ж це сам краєвид? Заволокло білою непроникною пеленою, змішало всі обриси і не помітиш тепер де початок і кінець, де низ і верх, світло і темрява. Огортає потік повітря. Як же близько від крил, як близько від того, щоб забути про землю. Та забути цілком не вдається. Ноги міцно стоять на долівці. Підлога нікуди не поділася, хоча й дуже високо. Ця висота ще не остання.

Нарешті можна забути навіть про себе. Більше нічого не має значення окрім цього овиду міста, сповненого куполів, шпилів і сліпучого білого покривала. Як ще можна помітити щось окреме у цій цілісності, суцільному мереживі, сповненого вигадливих візерунків і завитків.

Хто так старанно ткав це полотно у вигадливій поволоці, що приховує найголовніше, але не дозволяє відвести погляду. Що ховає ця сліпуча краса, у якій здавалося б не можливо сховати зовсім нічого?

Мовчить Місто. Здіймається вітер над Ратушею. Хоче скинути мене звідси? Та я так просто не відступлюся. Я розгадаю що ховається за білою імлою, що покрила овид. Я дізнаюся, що приховує сніг.

Чому й досі не бачу? Чому мої очі підводять мене? Не маю більше на що покладатися. Та поки мені достатньо і того, що побачити можу. Я вдивляюся в далечінь і не помічаю закінчення, значить є сподівання, що відповідь знайдеться десь на обрії. Можливо я придумаю її сама, у такому місці відповідь точно задовольнить мене.

Більше немає самотності. Місто увібрало мене у себе, позбавило колишніх страхів і потреб. Я забуваю власні відчуття. Нарешті я забуваю все до кінця. Не вдається забути тільки про вітер, який нагадує, що я і досі залишаюся на місці.

Звідси я вже не піду. Мені не піти, бо просто нікуди. Ноги вгрузли і тримають у межах цього маленького оглядового майданчика. І хто сказав, що тут немає жодних меж? Хто нашептав, що тут можна пізнати свободу? Це чужа свобода і мені вона не належить. Це подарунок для інших, а я тільки підгледіла. Це чуже Місто.

Як же марно і наївно мріяти хоча б зробити остаточний для себе крок, що й справді стер би всі межі. Тут я не маю на нього права. Тепер це розумію. Тепер немає геть нічого. Я думала, що Місто приймає мене у свій чарівний полон, а тим часом просто остаточно стирає мої обриси.

Де я? Ще тут? Чи вже за межею білого простору? Чи це просто сліпить у очі яскраве сонце? Я вже не бачу нічого попереду, тільки білі імлу, яку насипає в очі сніг. Я відчуваю його цілком, але не можу розгледіти окремі сніжинки. Здається шанс вже втратила, хоча навіть не дізналася про власні можливості.

Нарешті я на Ратуші. Тепер уже не пригадаю, що сподівалася побачити. Мабуть, той самий скляний купол і безмежний Космос над ним, темний і непроникний. Насправді нічого такого. Навіть неба не видно. Вгорі біло-біло.

Я сподівалася побачити де закінчується Місто і що за ним, але помилилася і тут. Межі надійно замасковані сніговим покривом. Може для цього тут стільки снігу? Хоча б якесь пояснення, не надто переконливе, як завжди.

А краєвид і справді вражаючий, хоча б заради нього варто було сюди вибратися і дихати вільніше. Таке місце і геть порожнє. А чи видно з нього людей у Місті? Мала б помітити якийсь рух, але не бачу нічого крім завірюхи. Як же невчасно почався цей снігопад. Чи якраз вчасно? Для Когось?

А Ратуша таки споруджена не даремно. Не просто споруда для прикраси. Я добре це відчуваю. Сльози виступають на очах, гарячі струмочки ніби хочуть зігріти обличчя. Від холоду? Чому ж так боляче і гірко?

Я щось таки бачу і саме від цього сльози в моїх очах. Спочатку тільки відгуки, обриси, а далі нарешті розумію, що перед моїм поглядом відкривається давня, програна, але ключова битва. Бачу воїнів, що безнадійно, але невпинно намагаються зупинити ворога, та ворогів надто багато.

Дедалі більше я бачу і нарешті чужі слова забутої легенди оживають. Значить це таки дійсно було. Відчайдушні крики жінок і дітей підтверджують все. Куди й поділася благословенна тиша. Звуки і враження затоплюють мої відчуття.

Що ж відбувається зі мною? Я марю? Яке жахливе це марево. Невже саме це повинна була побачити? Невже сподівалася побачити саме це? Якщо таке видіння доступне кожному, то зрозуміло, чому Ратуша залишилася геть безлюдною, навіть більше, аніж саме Місто. Надто гірка історія, надто болючі спогади.

Виходить вирішили забути? Але ж є ті, хто пам’ятають. Тільки чужинці? Своїх забути змусили? А може й покарання було? Чужинці ж не бояться, але все одно обмежуються тільки словами. Тут же все надто живе.

Як же боляче на це дивитися. Не потрібно жодних слів, так зрозуміло набагато більше. Боляче, ніби сама пережила подібне. І сльози все течуть, їх не можливо зупинити. Що я можу вдіяти? Яке гірке безсилля. Гострий ніж повертається в рані і я розумію, що таки не просто ілюзію бачу перед очима. Ця історія не чужа мені. Я тут жила.