РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Слова позначають для нас кордони. Слова спрощують світ, але і допомагають визначитися. Вони маркують почуття і людей. Але буває, що вони безсилі і тільки заплутують. Тоді світ не такий, яким був раніше.

Слово може позначити шлях і дозволити одразу визначити очікування, якщо позначає саме те, що повинне. А якщо це не так? Якщо слова змусять пом’якшити, розмити, а то й зовсім змінити значення на протилежні?Чи легко зробити із дня ніч так, щоб її сприйняли за день, тільки трішки відмінний? Чи буде це справедливо, якщо сама справедливість стане чимось іншим?Невже це не має значення? Час змінює слова?А може навпаки?

Здавалося б, кому потрібні відповіді на такі запитання словами, які вже не є такими певними, як повинні? Хіба це настільки важливо? Тих слів і відповідей стільки, як людей навколо. Але вони розмивають те, що повинне встояти?Хіба не так? З цим не можливо не погодитися, але є слова, які змусять погодитися з чимось дуже схожим і проти таких слів можна не знайти захисту.

Що страшніше – здатися і повірити, чи залишитися на самоті із своїми власними, справжніми словами? Невже можливий такий вибір, якщо слова ті вже померли і ніхто не згадає, якими були колись? Як тоді відрізнити чужих, якщо своїх більше не залишилося? Здається ніби відрізали від звичного світу і помістили у порожнечу. Не в Космос, у вакуум.

Там бракує повітря, не чути звуків і немає жодного шансу на порозуміння. Замкнули і проходять повз, більше не помічають. Невже слова здатні зробити це? Невже вони можуть змінити світ? Принаймні для одного? Більше немає віри словам. Навіть власні видаються фальшивими.

Так починається повернення, яке вже не настільки болісно необхідне, як було раніше, але його не зупинити. Повернути не вдасться тільки слова. А якщо ними ж потім буде затавровано у відповідь?

Так просто і зрозуміло було розуміти світ, так зручно давати імена і привласнювати речі і людей, але і ті, й інші опираються цьому, проявляються іншими гранями і для них уже не знаходиться пойменування. Але це ще не розгубленість, не остаточний крах, ще можна збирати уламки і намагатися склеїти сенси. Іще здається, що сенс можна знайти. Як боляче руйнується ця ілюзія, роздирає на скалки душу і виймає серце. Але це також тільки слова.

Чому так легко забути, наскільки вони були важливими? Чому просто переступити через те, що визначало чиюсь долю? Невже більше не буде? Невже більше не викликають страху і не ведуть додому? Де тепер домівка?

Повернення не було, то тільки омана, що зробила далекими і неможливими будь які слова. І що ж робити далі? Хто розповість, коли слів більше немає? Так легко обійтися? Більше не виходить, марно й намагатися, але спроби ще не можна облишити, ще є слово «надія», б’ється тоненькою ниткою пульсу і не зважає на тихий шепіт «навіщо?», який просить відступити і так хочеться його послухати і забути, що оте «навіщо?» давно уже мертвий знак забутих часів, який тепер несе тільки небезпеку.

Так можна заховатися у німотний страх і мертвий сумнів надовго. Можна навіть вирішити, що це безпечне і цілком стерпне місце, доки події ідуть собі своїм кроком кудись повз. Здавалося б чого іще можна чекати, доки хтось, колись не відновить слова, доки не заболить знову, коли назвуть ЗРАДНИКОМ.

Я шукав її так довго, що не міг повірити, коли побачив там, на верхівці Ратуші. Знав, що збирається зробити, але мусів зупинити. Як би хотів, щоб усе склалося не так, щоб мені не доводилося змушувати її пройти через це знову, але іншого виходу не було і доведеться підніматися.

Хотів, щоб ті сходи не мали кінця, але навіть вони врешті привели мене до мети. Думав, що Ратуша не впустить мене, навіть зрадів би цьому як звільненню, але цього разу чомусь поступилася. Значить дозволила.

А сестра? Вона дозволить? Може навіть не дати наблизитися, навіть не вислухає. Вона не довіряє мені, але вона має на це всі підстави. Я розумію її і від цього мені ще гірше, адже сестра мені потрібна понад усе. Ми залишилися тільки удвох у цьому світі, що б не думала вона про це.

Як би я хотів, щоб вона повірила, що я не кину, що можу захистити і розрадити. Хоча розради шукати марно, але ж можна спробувати. А от виходу, якого шукає, немає. Не вдасться відшукати як не старайся. Не відступиться, не повірить. Це ж моя сестра, якою я можу пишатися.

Залишилося декілька кроків. Я вже бачу її маленьку постать, що вдивляється пильно вниз. Що вона хоче там побачити? Мертве місто не тішить розмаїттям пейзажів. Здається от-от впаде вниз, але кричати не можна, щоб не порушити крихку рівновагу. Треба тихо.

Підхожу ближче. Вона відчуває мене спиною, але обертається не одразу і я встигаю помітити те, що відбувається внизу. Не знає, що то просто ілюзія, яку створила чиясь зла сила. А може просто наша уява? Не знає, що марно на щось сподіватися. Для неї я зрадник. Може й так.

Сестра завжди була непоступлива і її буде важко у чомусь переконати, але вона не знає скільки часу я вже блукаю вулицями міста, яке більше ніколи не буде моїм і не маю не тільки мети, але й надії забути те, що тут трапилося. Вона не знає, що таке отримати хоч трішки часу нормального життя далеко звідси, та ще й милосердя забути. Не зможе цього оцінити, та й не варто. Тепер доведеться зіткнутися з цим знову і тепер уже я не маю змоги і права хоч якось полегшити те, що її чекає. Це правильно, я б зробив інакше.