РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Ми завжди самотні, коли доводиться робити остаточний вибір. Ми не можемо покладатися на чужі підказки чи допомогу. Тріщина росте і відносить все далі від безпеки і певності. Марно чекати рятунку. Марно готувати звинувачення. Уже поглинула порожнеча велику відстань. Бурхливе море приховує обидва берега, не видно куди пливеш, не бачиш, куди вертатися.

Що під ногами? Надійна конструкція, чи хиткий плотик, що готовий набрати води? Пливти ще далеко, хвилі покажуть. Навіщо завжди пам’ятати про страх? Час небезпеки ще не прийшов, ще рано робити припущення як зустріне протилежний берег, ще навіть можна зловити вітер натхнення.

Важче було змусити себе відплисти і відрізати канат, що тримав біля берега, такий безпечний і надійний. Так важко було змусити себе рухатися вперед і залишати позаду знайомий і певний берег. Стільки разів довелося боротися із питанням «навіщо?», що з часом просто втратило сенс його задавати. Доки берег було видно, можна було повернутися.

Тепер повернення немає. Берег віддалився і там уже ніхто не чекає, а попереду бурхливе море без підказок і орієнтирів про майбутнє, воно непевне настільки, що невідомо чи є взагалі. Але доки ще не втонув, доки водне склепіння не зімкнулося над головою і ноги не сягнули дна, ще можна сподіватися.

Вибір уже визначив усе замість нас і несе за волею хвиль у безвість. Кого питати чи був він правильний? Більше нікого, навіть себе. Надто пізно. Чи не це лякає найбільше? Хоча море наразі спокійне і його безмежна блакить могла б навіть заколисати, якби очі таки пильно не вдивлялися в далечінь. Попереду може ще чекати чимало несподіванок і треба бути готовим, а це означає постійну напругу і очікування. Таке чекання майже вбиває.

Але подорож все ж триває. Штиль, чи шторм, ніч або день позначені тільки одним – бажанням доплисти до землі. Поступово втрачає значення перший страх того, що зустрінеться на березі, все ж краще аніж одноманітність морського плеса. Напруга змінюється втомою. Саме чекання змушує все частіше шкодувати, що взагалі довелося кудись рушати. Знову і знову приходять спогади, які вже приспала було хитавиця. Уяву починають розбурхувати інші страхи.

Все даремно. Думка про те, що повернутися вже не можливо, приводить у відчай і навіть викликає бажання заперечити її відчайдушною спробою. Доводиться боротися із собою і рухатися вперед. Вибір веде далі, розколює навпіл і змушує шукати в собі нові можливості.

Можливості знаходяться, інакше просто не вижити і це відкриває друге дихання. На сумніви сили вже не залишається і поступово повертається спокій. Та заспокоюватися ще не час. Ще й досі не видно і клаптика суші, хоча згоден був би і на острів. Але десь же є той берег? Десь мусить бути? Значить мета близько і майже досяжна.

І все ж, вибір ще не раз пригадає те, що вже недоступне через відмову. Чи варто було відмовлятися? Можливо був інший шлях? Можливо був спосіб простіший і залишився непоміченим? Адже не можливо передбачити все?

Надходить час, коли всі сумніви доведеться обірвати остаточно, саме тоді стає зрозуміло, що мандрівка справді завершується. І тільки згодом знаходиться цьому підтвердження, берег нарешті можна побачити.

Тоді вибір довершується остаточно. Рішення було правильним.

Я знову сама. Тепер мені легше і переповнює вдячність до брата, що не зруйнував миті не тими словами. Краще мовчання. Мені пощастило, що брат знайшов раніше за Іскандера, той би змусив відступити, розповідав про відповідальність і вимагав подумати про війну, яка розповзеться з-під кулі, зруйнованої так невчасно. Можливо щось обіцяв би, як братові. Хоча Олесю обіцяв не він, поруч була Хельга, тепер я розумію свої почуття до неї.

Олесь просто пішов і я нарешті відчула, як тріскає моя власна куля і я повністю повертаюся до себе самої. Тепер і справді згадала все. Нарешті остаточно знаю, що справді повинна зробити. Більше немає сенсу сприймати власне завдання як вирок, адже я просто беру долю у власні руки.

Але він зник так несподівано і самотність важким тягарем знову охопила мене, не давала ворухнутися. Брат так потрібен мені, але розумію, що цього разу зробив усе правильно. Він не може бути зі мною. Шкода, та все ж тепер відчуваю себе сильнішою, відчуваю підтримку і розумію, що він погодився зі мною, хоча й не може це підтвердити. Я знаю, що хоча б повернула брата і далі може бути все, що завгодно. Тепер не страшно.

Коли побачила його поруч себе на вежі, мене роздирали протилежні почуття і хотілося прогнати його, хоча все одно не зробила б. Добре, що не прогнала. Тепер точно знаю, що помилилася тоді коли не намагалася знайти пояснення його вчинків, я б не погодилася залишити його, але мене не питали. Можливо так і повинно було трапитися, можливо ще й справді не кінець. Непевність рятує.

Я дивлюся вниз. Залишається останній шанс і остання хвилина. Набираю повітря і готуюся крикнути у Всесвіт назву забутого міста. Настав час повернути його, здійснити для нього єдине, що ще у моїх силах.

З горла не виривається ні звуку. Мене охоплює панічний жах. Це німота. Позбавили голосу без попереджень і прохань і тепер не можу навіть шепотіти. Невже брат причетний до цього? Невже для цього приходив до мене? Йому я не могла не повірити. Не можу думати, що це справді він.

Хто це зробив? Хотіла б знати, але що мені тепер робити проблема загальніша. Тепер я вже не встигну, минають останні секунди і залишається справді тільки впасти вниз і приєднатися до привидів.