РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Високий замок – початок історії, народження Міста, чия назва колись була відома усьому світові. Де ж іще шукати дух Міста і його Легенди як не тут? Замок і досі чекає тих, кому вдасться Його повернути.

Високий Замок – Легенда оспівана багатьма поколіннями, що збирає у собі душу древнього міста, Справжнього Міста поза часами і владою. Тут Місто збирає дива, які ніхто не зможе відібрати.

От тільки Замку уже немає, тільки спогад зберігся. Кожен може уявити собі свій власний, адже залишилося ім’я, а значить і саме Місто. Залишилася Гора, вищої за яку не знайти у всьому цьому маленькому світі, який стає цілісним, мов би справді вдалося замкнути від світу.

Високий Замок овівають вітри і оббивають грози, але він і досі залишається надійним захистом. Навіть якщо це просто мрія. Та Мрія зможе оборонити від зневіри і безнадії, бо показує стійкість і незнищенність найважливішого. Боротьба заради захисту ніколи не буває марною, ніколи не буде даремною і не зникне без сліду. На сторожі Високий Замок.

Хто зійде на замкову Гору, не повернеться вниз колишнім. Не дарма із неї відкривається все Місто. Відкривається і більше. Не можливо заплющити очі і просто пройти повз, адже Гора не відпускає нікого.

У кожного знайдеться власна історія, яку подарує Високий Замок, але всі вони здатні об’єднати тих, для кого Місто значить більше, аніж просто слово. Місто стає не просто місцевістю, такою ж як інші, а стає частиною власної історії, власної душі і життєвого шляху, щоб залишитися поруч назавжди.

Де б не зупинився, куди б не закинула доля, перед очима завжди краєвид подарований замковою Горою, а уява домальовуєте, що потрібно, щоб зробити казку для кожного, щоб повести правильним шляхом.

Дорога приведе додому, а дім завжди буде тільки там, де залишилося серце. Тепер мури міцні і захист надійний, брами зачинені і чужинець не зможе подолати міцну огорожу. Свої ж розділять затишок міста, що раптом стане маленьким, але таким затишним і рідним, яким і повинен бути дім.

Чотири стіни житла, розширяться аж до кам’яних валів, брукованих вулиць і величних статуй. Все це увійшло всередину і продовжує розростатися до безмежжя. Тепер це цілий Всесвіт, власна галактика, що сягає зірок.

Замкова Гора запалила не одну таку зірку, стала таємним кодом, що не потребує більше жодних означень, щоб свої відчитали пароль, відгукнулися на гасло, що лунає із глибини віків і зачарувалися втраченим, що покрите імлою таємниці, такої яскравої, такої сліпучої, аж перехоплює подих. Хтось спробує вказати на тіні, що ховаються в часі, але час – глибока прірва і темрява не страшна, коли в глибині заховалися зорі.

Зорі над головою так близькі на високому Замку, зорі у глибинах історії такі яскраві серед темряви таємниць. Замкова Гора дозволить відшукати більше, а ще подарує можливість запалити власну, яка не згасне вже ніколи. Так з’явиться ще одна таємниця, яку хтось колись відкриє на Замковій Горі.

У кожного може бути такий подарунок, достатньо тільки здолати дорогу на Гору, що не схожа на жодну іншу і вдихнути на повні груди, а тоді глянути вниз і заховати у серці свою зірку, щедрий подарунок Міста, яке можна і не називати, адже впізнає його тільки той, хто залишається тут назавжди.

Нарешті піднімаємося на Гору. Серце гупотить у передчутті. Я так люблю це дивовижне місце, що забуваю про Іскандера, який вирвався вперед і вже не бачить потреби тримати мене за руку. Хоча підніматися мені не так вже й легко.

Я відчуваю піднесення і знаю, що воно зовсім інакше ніж на Ратуші. Там була якась болюча відчайдушність, напруга і бажання боротися, а тут ніби легшаю з кожним кроком і відчай розчиняється у повітрі. Я відчуваю нарешті кожен свій крок і бачу все, що минаю. Знаю кожен камінець під ногами, хоча сюди наважуюся прийти вперше, раніше тільки оглядала в межах Міста. Важко повірити, що колись я боялася сюди йти. Боялася того, що побачу згори. На Ратуші виявилося дійсно страшно, але не тут. Чим вище, тим легше, гора сама веде на Вершину. Втома зникає. Друге дихання? Більше – натхнення!

Важко шукати натхнення посеред війни, ще важче у чужому світі, але виявляється, воно нікуди не поділося, воно так близько, тільки приховане від очей, що повні сліз і болю. Натхнення чекає, коли по нього простягнуть руку і відкриють погляд. Воно ще тут.

Чому цього разу така певна? Знаю, що мала б відчувати, знаю, що говорить мені душа і всі відчуття, цього разу все вийде. Нарешті ці слова стануть правдою і повернуть мені мою казку. Знаю, що це необхідно. Іскандер таки не обманув. Скоро настане час, коли прозвучать слова, які будуть мати значення і будуть почуті. Хай навіть на мить, але повернеться те минуле, яке хотіла б бачити.

Чому так поспішаю? Мої відчуття нічого не варті, але тепер мені не доведеться йти наперекір усьому світові заради мрії. Невже чекала підтримки від Іскандера? Саме він був потрібен? Цього не може бути, але так є і не викликає більше опору крамольна думка. Чи просто виправдання? Та ні, не на Горі.

Високий Замок не терпить нещирості, тут просто не можливий підступ і не можливо обманути навіть саму себе. Тут можливе все і якщо вдасться ще щось виправити,то тільки тут. Чому я покладалася на Ратушу? Мабуть, мала побувати і там, щоб більше не виникало сумнівів, щоб знищити власні помилки до тла.