РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Не пам’ятаю, як нам вдалося повернутися додому, я втратила свідомість іще на Горі, але очуняла у знайомій квартирі, ніби й не полишала ніколи. Зір повернувся і я вже готова була забути про пригоду, що трапилася зі мною і списати на багату уяву, але поруч був Олесь, значить все це таки трапилося насправді. Місто повернулося. Тепер воно має ім’я та історію.

Невже воно справді було таким? Моя пам’ять підказує інше. Чи це вплив часу? Я ж хотіла, щоб життя тривало? Олесь виглядає задоволеним, ніби саме в такому місті він і прожив все життя.

Брат окупував мій комп’ютер і шукає собі віртуальних друзів. Може це й на краще? Тепер я справді бачу, що він таки старший. Здається, більше я йому не потрібна. Не потрібна більше нікому.

А чого я чекала, що потрапила у фентезійну історію про попаданку? Але попаданки не повертаються назад. Попаданки залишаються у вигаданих світах.

У місті яке я згадала всі були одним цілим і знали одне одного. Тут у мене не було друзів не було ворогів. Що ж я змінила? Страшно задавати це запитання, як страшно запитати брата куди поділися Іскандер і Хельга. Що їм робити тут?

А може таки зважитися і подивитися новим поглядом на Місто в яке повернулася? Може я побачу у місці свого заслання риси Забутого Міста, що нарешті повернуло своє ім’я?

З роздумів мене вивів дзвінок у двері. Хельга та Іскандер беруть мене у свої обійми. Я роздивляюся їх сучасний але з етнічними елементами одяг, такий не схожий на середньовічне диво Забутого Міста, але цікавий і самобутній.

‑ Бери Олеся і ходімо з нами, ‑ згрібає мене Хельга.

А Іскандер уже в кімнаті і я рада чути збуджені голоси хлопців. Здається друзі збираються на якийсь фестиваль і хочуть взяти нас із собою. А чому б і ні? Там так природно звучатимуть їх дивовижні імена, що легко сприйняти як псевдонім. І про костюми дбати не доведеться.

Тепер буде змога ознайомитися з усім одразу і переконатися чи мали підстави мої страхи і тривоги. Чи доречно згадалися слова Оракула про страх, що треба подолати?

Хотіла б я знати ще, що трапилося з тим Артефактом та іншими дивами техніки, якими володів народ Хельги та Іскандера. Гаразд, зараз не час. Все ж мене гріє, що в нас є спільна таємниця, про яку можна поговорити наодинці і не тримати в собі. Хельга мене зрозуміла і підморгнула змовницьки.

Вони пройшли якраз вчасно. Я згадала, що більше не самотня, що сном було все моє попереднє життя до подорожі у загублене Місто, де віднайшла себе. Я не наважилася б навіть відчинити вікно, а вийти на вулицю не хотіла б, якби все це було тільки вигадкою, вартою забуття.

Виходимо на вулицю. Так, я знаю її, впізнаю уже без снігового покриву і тону підборами у щілинах бруківки! Це моя вулиця і моя бруківка, а кожна будівля ніби із давнього сну.

Так от воно яке, Місто моїх Мрій! Багатолике, яскраве, сонячне і небесно блакитне. Це справді не той похмурий світ, де була тільки моя бібліотека і темрява зашторених кімнат, книжки і пилюка. Життя усміхається мені. Невже це і є щастя? Варто було тільки вийти за поріг. Якщо не враховувати того, що було раніше. Мені знову хочеться вщипнути себе.

Моє Місто справді більше, аніж бачила раніше. Я так багато не помічала, тепер же боюся пропустити хоча б маленьку деталь. Очі вбирають в себе ліпнину і вишукані балкончики. Невже це все було і раніше?

Нарешті стаю зачарована. Переді мною Ратуша. Та самісінька! Невже і досі здатна творити дива? Та див для мене вже аж за досить. Хоча бачити диво у тому, що здавалося буденним і звичним є хорошим вмінням і його губити не хотіла б.

Місто виглядає таким святковим, навколо радісні люди і дружні обличчя. Мені теплішає на душі і доводиться згадати, якою довірливою і відкритою була колись дуже давно. Нарешті можна переконатися, що всі небезпеки позаду і межі подолано. Відкривається рух вперед.

А сьогодні таки дійсно свято. Місто святкує свій День Народження! Навколо весна квітуча і духмяна, а не сіра і дощова, якою бувала раніше. Сонце ласкаве і ще зовсім не палюче. Зовсім скоро сюди прийде і літо.

Я вбираю у себе весну кожною клітинкою і кожним подихом, щоб забути холодну сліпучу і мертву зиму, яка здавалася такою безмежно довгою, ніби не збиралася відступати ніколи. Забути таке виявилося зовсім нелегко, тут пам’ять міцно чіпляється за покинуті відчуття і не відпускає.

Несподівано згадала й інше. Варто було б дізнатися, що трапилося із тим заплутаним лісом, що відділяв світи. Там і досі сніг? Чи зник назавжди? А може і його розбудила весна? Мабуть його вже немає. Якщо так, то на краще. Нехай це буде ще одним німим запитанням, якщо я не спробую знайти його сама.

Та поки триває свято і мене надихає таке повернення. Місто наче картинка в калейдоскопі, незмінна і кожного разу зовсім інша. Скільки ж у нього граней? Можна вивчати хоч усе життя. І так щемко приємно, що я не знаю, яким буде моє власне нове життя, адже тепер може бути яким завгодно. Хай і тут залишиться певна невизначеність. Тепер можливо все.

Дивлюся на Олеся і його обличчя сяє. Брат ніколи не бачив Місто таким, для нього зміни значно більші, аніж для мене і ще багато часу доведеться звикати до нового життя. Але йому це, схоже, подобається.

Хельга та Іскандер ніби завжди жили тут, хоча вони, мабуть, виглядатимуть своїми у будь яких обставинах, місці і часі, адже можуть адаптуватися швидше за нас. Такий їх дар за те, що змушені рятувати світи. Зараз навіть вони здаються цілком задоволеними.