РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Повернення. Таке бажане і очікуване, таке вимріяне і виплекане, як солодкий сон. Але сон колись таки мусить скінчитися і пробудження не обіцяє нічого того, що дарують тільки мрії, але не реальність.

Спогади малювали солодкі картини, але безжальний час руйнує їх і вказує беззаперечно, що майбутнє не належить тим, хто так міцно живе минулим.

Повернення спочатку дарує бажане і засліплює очікуваннями. Здається все справдилося і збулося. Насправді це виявляється оманою. Ілюзії розбиваються кришталевими люстрами і залишаються тільки уламки, безліч уламків, що ще здатні ловити вогники сонячного світла, але більше ніколи не повернуть цілісність. Диво живе тільки мить.

Завбачлива уява повертала тільки чудові і світлі спогади, але розчарування, хоча й безпідставне, недоречне і не зовсім справедливе повертає у згадки зовсім інші картини. Тепер можна згадати тільки те, що розчаровувало і завдавало прикрощів. Тепер треба розвіяти те, до чого так хотілося повернутися. Так важко побачити, що насправді змінилося все не так вже й незворотно і цілковито. Все, чого так прагнув залишилося десь зовсім поруч. Тепер уже не можна побачити як не старайся.

А може й справді не було? Може тільки примарилося? Можливо це були тільки слова із книжки, яку встиг забути міцно і надійно? Справді тільки здалося? Куди ж так прагнув повернутися?

А можливо це була тільки втеча, чергова втеча від себе, яка не могла закінчитися інакше. Розчарування таке закономірне, навіть нітрішки не несподіване. Можливо, саме тому прийшло так швидко і вдарило із такою силою? Все це питання, на які вже марно шукати відповіді.

Невже розчарування неминуче? Невже немає і не було справжнього повернення? Можливо все ще там, де встиг побудувати вже власне життя, від якого довелося втікати. І не втекти. Можливо, повертатися доведеться знову? Тільки тепер домом назвеш інше.

Розчарування. Не чорна і густа пляма відчаю, а просто непомітний спочатку сірий туман, який заважає бачити кольори і приглушує звуки, а ще не дає дихати на повні груди.

Розчарування не хапає за горло відразу, не кидає у прірву і не осліплює повністю. Воно приходить обережно і навшпиньки, стає за спиною і нашіптує слова, на які спочатку навіть не звернеш уваги. Хіба вони мають якесь значення? Це все не так і нічого не варто. Але їх не можливо не почути. День за днем вони входять все глибше і проростають у тобі попри найдужчий опір.

І опір меншає аж доки не зникне зовсім. Тоді вже немає стіни між словами розчарування і серцем. Приходить не зневіра, її час уже минув давно, її давно подолав і відкинув. Приходить байдужість і серце кам’яніє. Здається, що це просто захист від нових розчарувань, але через такий захист не пробитися більше нічому. Більше не буде справжньої радості, не буде мрій і сни не прийдуть у зоряні колись ночі, які стануть відтепер суцільною темрявою.

Розчарування ще можна впізнати одразу, але те, що прийде разом із ним уже залишиться поза увагою, але змінить по справжньому. Тоді розчарувань стане більше, хоча сподівався зовсім не цього, але зробити вже не можна буде анічогісінько. Навіть змиритися не вдасться.

Минула перша ейфорія, минали дні, місяці, роки і життя надійно вгрузало у второвану колію буденності. Я повернулася у бібліотеку, де навіть не помітили моєї відсутності, але ще довго не хотіла зізнаватися собі у тому, що знову помилилася. Чому я вирішила, що бажання можуть здійснюватися?

Все важче і важче повірити, що Загублене Місто справді існувало. Іскандер і Хельга залишили нас. Олесь шукає собі нове житло. Я знову буду самотньою, але не це гнітить мене найдужче. Чому здається, що мрія збулася тільки на один день і одразу розвіялася як дим? Хіба достатньо, щоб Місто повернулося тільки зовнішньо, але не духом? Невже я зробила щось не так? Невже зробленого виявилося замало?

Тоді я не могла і не сміла навіть мріяти про більше. А тепер? Спостерігати далі? Чи змиритися? Я не здатна на другу спробу. Можливо, це й не потрібно, бо вдруге все одно нічого не вийде, не у мене.

Здається, Олесь сприймає усе інакше, але став мовчазним і похмурим. Йому тут уже важко і я не можу звинувачувати брата, адже сама не можу здолати липку і вогку сірість. Мабуть, я вже зовсім стара душею.

За вікном осінь. Давно ніщо не нагадує ту яскраву квітучу весну звільнення. Чи була вона взагалі? Осінь зовсім не жовто-багряна, не щедра соковитими сонячними фруктами чи грибними запахами. Немає цього нічого, є тільки сірі клапті хмар і сльози дощів, безмежні як море.

Осінь буває і такою, навіть частіше, аніж яскраво-врожайною, особливо у містах. Але ж це не повинно більше стосуватися мого Міста? Та ні, це не має такого значення, навіть добре, бо відповідає моєму настрою, що приходить усе частіше. Попереду тільки зима.

Холодні вогкі краплі нагадують мені, що скоро піде сніг і Місто знову перетвориться у біле марево. Місто, яке розбудили так не на довго, скоро знову засне. Чи побачу весну знову? Здавалося б, чому й ні? Та я знаю, що можливо усе.

Може я занадто прискіплива? Може хочу забагато? Можливо знову не помічаю чогось важливого? Тепер я розумію, що повинна була задати інше питання, коли мала таку можливість, щоб відповідь була не такою обережною і з недомовками. Чи сподівалася такого від машини? Але Артефакт не був машиною у моєму розумінні. Оракул був чимось більшим і мені не варто було його використовувати. Чого досягнула? Анічогісінько.